Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

буває завжди після їхньої появи. Якщо так уже хочеш знати, ця істота — з підданих Чорної Королеви. У нього тонка чорна смуга була на долоні, ти не звернула уваги?

— Ні.

— Ну от. Ті смуги їх від людей і відрізняють.

— А хто така Чорна Королева?

— Досить вже питань на сьогодні, — відповів Вогонь. — Зрозуміло, що ти погано вчила уроки, коли жила у мене. Ходімо звідси, там неподалік є непогане місце для вогнища. Поспиш трохи, а зранку я тебе розбуджу.

— Я не спатиму! — заперечила дівчинка.

— Люба моя, якби я хотів забрати тебе у свої володіння, ти б давно вже була там. Ти повернешся сама, коли вирішиш, що так буде краще.

Марічка мало не вигукнула: «Ніколи!», але стрималася. Натомість попрохала Короля не робити зла Юрковій сім’ї:

— Вони мені допомагали, не знаючи, що я втекла від вас.

Вогонь усміхнувся:

— Ти марно хвилюєшся через це. Кожен, хто дбає про тебе, — друг мені.

З першими ранковими променями дівчинка прокинулась. Здалося, що хтось торкнувся до її плеча. Проте поруч нікого не було. Лише вогнище догорало, віддавало останнє тепло. Марічка побачила, що, окрім свого куцого пальтечка, вкрита великим червоним плащем із золотими візерунками. Вона загасила вогнище, зібрала свої речі, вкуталася зручніше в плащ і пішла далі.

Раптом звідкись долинуло протяжне гудіння. Кульбабка! Марічка впізнала б його і з сотні драконячих голосів! Незабаром над лісом з’явилася жовта цятка, що наближалася, і ось уже трава колишеться від змахів велетенських крил. Марічка підбігла до свого улюбленця і обійняла його велику голову з зеленими очима, що дивилися, як і раніше, ніжно і трохи здивовано. Дівчинка довго розмовляла з драконом, просила пробачення, гладила його чоло, блискучі боки, крила. Нарешті, натішившись, вона залізла на спину Кульбабці, і далі вони вирушили небом. Яка ж то була краса! Лише одне питання турбувало Марічку: чому Вогонь їй допомагає? І дракона, напевне, він прислав. Навряд чи Кульбабка прилетів сам, він все ж таки підкоряється Королю. Минув час — і хвилювання якось самі собою розвіялися.

21. Король Мороз і Принц Сніг

Цікаво було спостерігати, як змінювалася природа. Такий швидкий перехід від літа до зими Марічка бачила вперше. Це було вражаюче, щоправда, неприємно холоднішало практично щогодини. Рятував лише плащ Червоного Короля — він у будь-яку погоду зігрівав, адже зберігав тепло Вогню. Верхи на драконі дівчинка подолала чималу відстань за кілька днів. Навколо палацу на багато кілометрів лежали нетанучі сніги, важко було очам від тієї нескінченної білої пустелі. Та як неймовірно все тут виблискувало та іскрилося! Безліччю кольорів, багатством діамантів! Марічка ловила сніжинки, що летіли назустріч, і захоплено роздивлялася візерунки. Кожна нова сніжинка відрізнялася від усіх інших.

Аж ось унизу постала у всій своїй білосніжній і кришталевій величі столиця цього Королівства. Кульбабка сів просто на подвір’я перед палацом, чим спричинив неабияке хвилювання серед вельмож і вартових. Ще б пак! Тут, де все зимове, морозне і біле, з’явився (та ще й як нахабно!) дракон Вогню. Адже за жовтим кольором легко можна визначити, кому належить ця істота. А вершниця! У червоному плащі самого Короля! Зрозуміло, що коли б вона була послом, то б мала бути у вбранні кольору держави, до якої завітала (тобто у білому). Але ні! Взагалі не зрозуміло, що ця дівчинка тут робить!

Марічка, звичайно, помітила, як більшість пишно вдягнених чоловіків і жінок поховалися за численними дверима палацу. Але вартові не могли розбігтися, тому вона гукнула до найближчого:

— Вибачте, якщо я чимось налякала всіх тих людей, але мені необхідно бачити Короля!

Вартові мовчали, ніби й не чули її. На балконі з’явився тендітний хлопчина в невеликій срібній короні і зацікавлено поглянув на дівчинку.

— Ви — Король? — зраділа Марічка.

— Ні. Я — принц, — посміхнувся хлопець, — моє ім’я — Сніг. А ви хто?

— Я — Марічка. Я з Реальності. А можна поговорити з Королем? Мені необхідна його допомога.

— Так. Звісно! Батько добрий, хоч буває і суворим. Упевнений, що він із радістю допоможе вам.

Він гукнув до вартових:

— Впустіть цю дівчинку в палац і проведіть до Головної Зали.

Марічка зістрибнула з дракона, звичним рухом ласкаво поплескала Кульбабку по блискучому боку і пішла за вартовим. Дуже хотілося роздивитися все в палаці: прозоре та біле, де масивне, а де — витончене, блискуче, різьблене, мереживне… Щоправда, сходи були слизькими. Дивно, як легко і швидко йшов ними великий і, здавалось би, неповороткий вартовий. Жодного разу не послизнувся.

У Головній Залі сидів на троні Король Мороз — кремезний чоловік із кучерявою довгою бородою, яка нагадала Марічці зимові візерунки на вікнах. На його голові височіла кришталева корона, сріблясте візерунчасте вбрання мерехтливо іскрилося. Очі Короля відтворювали синю безодню неба. Він би сподобався Марічці, якби вираз обличчя мав хоч трохи привітніший. Здавалося, що його брови завжди були зведені на переніссі, так суворо він дивився на відвідувачку. Мороз підвівся з трону і виявився ще більшим, аніж здавалося, поки сидів.

— Ви не знайомі з культурою поведінки, юна панно? — запитав він Марічку і дівчинка зніяковіла. Вона розгублено озирнулася, сподіваючись побачити хлопчину, що був на балконі. І справді, він уже прийшов і стояв біля дверей.

— Батьку, я покликав цю дівчинку до Зали…