Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

з пальця перстень, показує сивому, поважному чоловікові.. Той уважно розглядає його під лупою.. О, це унікальний перстень, срібний.. дуже давній.. Я краєм ока бачив — його і Кет.. В усьому темному, майже чорному, у капелюшку з вуаллю, у мережаних білих рукавичках.. І перстень — срібний з черню.. Великий предок ведмідь — він могутній і темний — а всередині в його череві біліє, вилискує олень.. його жертва.. Але увесь цілий — з рогами і на бігу.. Він і там біжить, в темному лоні.. проти вітру — живий.. Ведмідь з духом оленя..

У темряві вона відп’яла свого велосипеда від дерева.. Високий, сильний стовбур дерева ґінґо.. чи не найдавнішого дерева на світі.. Його мокре листя світилося після дощу.. Здається, там я її поцілував уперше.. Кетлін Робертсон, співоча пташка.. Ірландка, солістка групи «Небесна арфа»: вона співала у супроводі зоряних шумів, записаних на борту Аполло.. А писати їй можна було на ім’я Кет Емеральд.. Смарагдова Кет.. В останньому листі вона попрощалась: ми вийшли з різних колодязів.. я відповів — так, але на глибині вони десь поєднуються.. Під мережаними рукавичками її пальці були прохолодні..

Сьогодні пробував назвати колір неба: ніби й близький до бірюзового, але надто різкий: чи є кольори без назви?.. часом, у сонці, вони пропадають.. Бірюзовий проявляється хіба що, коли льодохід на Дніпрі — ранньої весни проявляється у небі відблиск переможеної зими.. На сухому вершку старої яблуні проти неба шпак сидів і співав собі.. Там не було тої пристрасті, коли маєш когось спокусити — вона була вже в дуплі — але це було від задоволення.. собою, світом.. Занурений у себе.. Він не заплющувався і не впадав у транс — сидів собі і ледь роздував щоки.. звук сам вилітав з дзьоба, той лише клацав, лускав.. присвистував через ніздрі.. Збоку — він ніби сумовито роздумував — очевидно, це був блюз.. Але й невеличкий оркестрик, коли в хід йде все — ляскання губами, пальцями, долонями, чи просто вертінням голови і підморгуванням.. Так колись в давнину споживали пійману рибу чи звіра — не пропадало ніщо, жодна жилочка чи кістка..

Я раптом побачив латку справжньої бірюзи.. На ціле небо, з півночі сунули опалові важкі хмари — і лише віконце на півдні — чиста бірюза.. Я не бачу на землі кольорів: грубо — так: тепле, холодне.. Але впізнаю більше символічно, традиційно.. І лише барви на небі — завжди несподіванка.. Які важкі Сезанові натюрморти — замкнуті у своїх формах грушки, яблука.. світлі і темні складки драперій.. І яка повітряна.. прозора гора Сен-Віктуар.. Бо то все небесні — зовсім інші барви.. Гавриленко останні роки дуже горнувся до Сезанової кристалічності в зображенні гори, сосон.. І жодного натюрморта.. Ніяких плодів у вазах, квітів.. Повітря!.. І остання прогулянка його була на любому Дніпрі — у вітрі, на водяних крилах.. Далина — його вічний мотив..

Як входилось в обійстя — у діда росло два крислаті вікові ясени.. А до нього часом заходив у гості пан Корн — уже не пам’ятаю чи адвокат, чи аптекар.. але поважний гість.. Побалакають, перехилять по чарочці.. І якось у неділю пан Корн вибрався увесь у біло-темному — святковий сурдут, лискучий котелок.. А на тих ясенях вічно товклося вороння.. Тепер усюди зграї чорних гайворонів, а тоді були галки, трохи менші.. Бо колись усе було дрібніше, делікатніше.. Їх називали кавками.. І вони справді між собою жалісливо, по-бабськи, кавкали.. Теж із тих давніх, не дуже веселих сирен.. І як надійшов пан Корн — піднявся неймовірний рейвах.. І котрась із них аж з неба таки вцілила у пана Корна.. Підходить він до діда.. простоволосий.. і в руках тримає той обхляпаний котелок.. Сам не свій.. розгублений.. лиш каже: пане Лишега, а нащо ви тримаєте у себе тоту худобу?.. І на другий день ті ясені спиляли, бо дід Горко мав честь перед людьми.. Пізніше з того дерева столяр пан Красножон вигиблював для тата Богдана лижі.. нарти.. Широкі, з високо закрученими дзьобами, як лебеді.. А через якісь пару літ — війна.. І вже ні честі, нічого.. пан Корн збожеволів.. блукав у гетті посеред Тисмениці з білим когутом на руках.. І всім казав, що то його син.. А потому нікого не стало..

Кілька разів я приходив до Валєри подивитися дорогий альбом Люсьєна Фрейда.. Там усе по-англійськи — бо й він майже все життя в Лондоні — відколи мусили виїхати з Відня.. Голі спітнілі тіла.. Вони народилися інакшими, ніж їм того хотілося.. Колись, може, й сумували — але тепер ніби змирилися.. І вже не соромляться свого тіла.. Так, воно зношене.. Зібгані сірі простирадла.. Тут же, під боком — відкинули лапи і дрімають їхні клаповухі друзі з відданими очима.. Невідомо — чи хтось із них коли-небудь гнався за диким кроликом?.. Їхня шерсть мокра і злипла, наче на щойно народжених ягнятах.. у стайні на сіні.. десь на віддаленій фермі.. Забутій усіма на світі.. де ніхто не побачить.. Так що й невідомо, чи ти народився.. де і коли.. і від кого?.. Може — це лише їхні личини у дзеркалі — у неприбраній спальні з завішеними вікнами — тут сам на сам з дзеркалом — але самого тіла немає.. Може, воно десь вийшло.. чи смажить собі яєшню і пахне димом.. а все, що ми бачимо — то їхні ще не згаслі відображення в дзеркалі.. ще теплі відбитки.. Чому усе так сталось?.. Від кого вони ховаються?.. Що вони хочуть забути?.. Чому вони так одержимо і так зречено збайдужіли і до свого тіла — і до світу?.. Вони наче хизуються своїми позиченими обвислими, перестиглими органами..

Люсьєн Фрейд старанно фіксує їх — скоцюрблених у своїй красі.. широкими червоно-коричневими «тілесними» мазками.. часом недбало розмашистими.. так, наче перефарбовує облуплене тіло.. Темний, тілесний підмальовок — грубим щетинястим пензлем — а вже по ньому — оживлюється у зблисках поту тлінна плоть.. Так спритно, може, учні Тиціана готували для свого маестро тіло святого Себастьяна.. але вкінці вже він сам підходив.. І обмацував