Володимир Кільченський - Присмак волі

чи не несуться на них козаки з шаблями напереріз. Люди кричали та благали визволити їх, і різноголосся летіло далеко в степ:

— Братчики, допоможіть, спасіть наші душі від нехристів!

Відгуки бою стихали, і ось уже не чути ні криків, ні дзенькоту шабель. Татари стишили ходу і, примусивши всіх сидіти, прислухались до землі: чи не чути тупотіння коней. Через деякий час розлючені від бою заброди стали повертатися ватагами та кричати на охоронців, щоб поспішали вперед. Люди плакали і молилися, бо надія на визволення ще продовжувала жити в їхніх душах, а канчуки гнали їх далі...

Андрій зрозумів, що напад козацького війська відбито, і серце знову скували туга та розпач. Наближалася ніч, і татари підганяли людей, бо, мабуть, де завгодно ночувати було їм незручно. Догнавши людей до глибокого байраку, нарешті зупинили, і головна частина ворогів піднялась нагору та розмістилася табором, оточивши кільцем полонених унизу байраку. Знову охоронці скидали палі та розв’язували руки, а ноги цього разу пов’язали всім без винятку. Розкидали протухлу конину і рознесли воду знесиленим від спеки та нелегкого шляху людям. Полонені стали хто як міг допомагати одне одному, прикладаючи до збитих ніг траву та мокрі ганчірки. У багатьох на ногах уже не було взуття, бо воно розвалилося від довгої ходи.

Ніч промайнула, як одна мить, і друзі, котрі цього разу прилаштувалися лягти разом, зігріваючи одне одного, знову опинилися перед чужинцями, що вже хутко в’язали бранців для подальшого переходу. Цього ранку татари весело збиралися в дорогу, а хто розумів татарську мову, збагнув, що увечері вони мають бути біля Кінських Вод, а завтра їх уже повезуть через Дніпро до Кизикерменя — на невольницький торг, і нікому не відомо, куди лиха доля закине християнські душі.

По сліду 

Приїхав із передового загону посильний і сказав, буцімто натрапили на сліди татарських поневолювачів, по яких було видно, що ведуть вони багато люду із Самарщини. Загін, на ходу готуючись До сутички, кинувся вперед, і через декілька верст козаки вже почули татарське ґелґотіння, ватаги ворогів стали заступати їм дорогу до невільників. Горе було дозорним татарам від стрімкого лету козацької сотні; куля з мушкета або шабля збивали татарських вершників з коня. Починалася бійка, і мішалися в купу свої та чужі, проте до татар усе більше підскакувало вершників — на підмогу. Було чути, як козаки з прокляттями вилітали з сідла, а татари насідали на менш численний козацький гурт.

Щоб не втратити всю сотню, Грищенко заволав про відступ, і шалена бійка стала вщухати. Іван з Грицьком не встигли пробитися до полонених, щоб визволити своїх земляків, тож відступили разом з усіма і тепер стали гадати, як їм діяти. Якщо йти потайком слідом за вервечкою полонених, то можна натрапити на татарські роз’їзди, а коли кинути спроби, то завтра, через день переходу, бранці опиняться біля Кара-Тебеня, де таврують та ділять здобич татарчуки. Під’їхали до сотника і сказали, що вони ще мають надію на визволення земляків і хочуть іти за татарами та їхніми полоненими на південь.

Хлопці після бою від’їхали у степ і, привівши себе у належний вигляд, повечеряли хлібом та сушеною рибою і вирушили у південному напрямку. Іван і Грицько намагалися до заходу сонця натрапити на слід заброд, які поверталися з невольничим ясиром. Хлопці покладали велику надію на спробу визволення у темну частину доби, бо ж добре орієнтувалися в нічному степу, простіше було пробратися непоміченими до бранців.

Відшукавши широченний сліду степових травах, хлопці обережно поїхали слідом, відділившись один від одного на безпечну відстань. Попереду рухався Іван; як більш досвідчений у татарських хитрощах, мав надію, що своєчасно помітить якусь пастку або спробу охоронців поцілити в нього стрілою. Іван знав, що татари добре стріляють з лука, і при цьому головне — першим помітити лучника, інакше промаху в татарина не буде, а це — смерть, і тоді ніхто не допоможе невільникам.

Татари рідко ведуть такі каравани вночі, і хлопці мали надію швидко наздогнати його, якщо самі пересуватимуться вночі. У темряві рухатися було дуже важко, особливо у хмарну ніч. Їхав Іван майже навмання, от тільки як небо ясніло, за розташуванням зірок визначав, чи правильно рухається.

От розійшлися хмари, і на небі було видно Волосожар (Плеяди), та добре дорогу підказувала небесна доріжка до Єрусалима — Чумацький шлях. Серце у Івана калатало так, що йому здавалося, ніби й татари можуть почути. А тут іще степові птахи видавали їхній рух: то перепели вихопляться з-під копит, то стрепет залопоче, а з кущів тетерки зривалися, висвистуючи крилами. Іван діждався Григорія, і вони, порадившись, вирішили, що Іван ітиме вперед спішеним, а Григорій буде вести його коня на поводі, інакше можна опинитися просто в лабетах степовиків-татар, що також добре знали степові ознаки руху людей. Іван — із шаблею напоготові в одній руці, з мушкетом у другій — крок за кроком рухався вперед, а потім, присівши, прислухався до степу, поки не помічав обриси Григорія і свого коня. Зійшов місяць, і йти стало легше, але він знав, що і його можна легше помітити, одне добре, що при малій ході птахи встигали перелетіти вбік від напрямку його ходи і не здіймали галасу.

Десь недалеко Іван почув форкання коней і, вилізши на чахле деревце, побачив спереду себе, сажнів за сто, слабеньке вогнище та обриси коней. Іван повернув назад і криком дрохви сповістив Григорія, щоб він зупинився. Вирішили, що десь у примітному місці заховають коней, а самі підбиратимуться до табору з навітряного боку, спробують знайти прохід поміж татарських дозорців. Затиснувши в зубах ножі, хлопці тихцем підбиралися до варти. Вправними вояками були татари, бо біля вогнища їх було тільки четверо, а голови до десятка дозорців бовваніли на тлі горизонту. Примітивши їхню лінію дозору, хлопці поповзли тихцем далі, сподіваючись знайти слабкіше місце в татарському дозорі. Та тільки