Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

— Ірмо, я хочу бути з тобою, — каже він. — Разом. В одному просторі, в одному часі. Так буває, просто тобі забули розповісти. Не стій боса, застудишся. Іди до мене.

Письменницький марафон нон-стоп

у кав'ярні-читальні «Тамбур»:

11.00–12.00 Юрій Нечипорук

12.00–13.00 Арна

13.00–14.00 Cібіл Скотт-Маєр

14.00–15.00 Андрій Маркович

15.00–16.00 Ілля Берштейн

16.00–17.00 Амітабх Брахматашапутрі

17.00–18.00 Ґіві Чханідзе

— А я тебе знаю, — мовило дівчисько. — Послухай, ходімо звідси, га? Заколупала.

— Заколупала, — погодився Богдан.

Квадратна тітонька в яскраво-блакитному строї, зусібіч оточена рухомим почтом перекладачів, прес-секретарями і ще чорти її знають ким, прорекла, сяючи подвійною низкою кахляних зубів, що головне в житті — любов. Її переклали, і публіка в кав'яренці чемно зааплодувала.

Богдан так не вважав.

І взагалі не дуже розумів, якого лисого сюди приперся і кого сподівався зустріти. Насправді він просто забув, що нині вихідний. Такого з ним не траплялося майже ніколи: як убити час на вихідних, Богдан планував напередодні ретельно, наче злочинець із англійського детективу.

Та вчора, бездарно проґавивши останню маршрутку, доплентався додому о другій ночі й одразу відрубався, не встигнувши скласти план.

Вихідний. День, коли всі вдома, коли зранку прокидаєшся від того, що мама з батьком з’ясовують на кухні стосунки, і горлає телевізор, і гримить посуд у мийці. Найкраще, звісно, з вечора накрутити будильник, як в універ, прокинутися раніше за всіх і злиняти з дому, доки вони ще сплять, — але за будильник Богдан тим більше забув, продрихнув до пів на десяту. І мама, звісно ж, найперше запитала, де він волочився вночі. І довелося її вислуховувати, давлячись учорашньою тушкованою капустою на сніданок, і кивати, і нагадувати собі, що вона завжди має слушність, і мовчати на своє жалюгідне виправдання. Потім завершилося шоу на першому каналі, й підключився батько. А ближче до одинадцятої ще й виповзла зі своєї кімнати запухла Ганька…

Найприкріше, що він з учора не поставив заряджатися ноут.

Звісно, найперший і безпрограшний варіант — бібліотека. Батькам Богдан так і сказав, це було одне з небагатьох слів, що діяли магічно, як замовляння-оберіг. Їдучи в маршрутці, він вірив, що справді засяде там писати реферат (елементарна фізичка, стара дурепа, яка допіру долучилася до таїнства інтернету, вимагала їх не просто від руки, але й не лінувалася гуглити за ключовими фразами), і це триватиме щонайменше до обіду за сприятливих обставин. А можна й довше, бо жодного обіду йому однак не світило — відступати довелося поспіхом, без канапок і яблук, студентська їдальня сьогодні зачинена, а ліміт на харчування в місті він дощенту використав ще минулого тижня.

— Ходімо жерти, — запропонувало дівчисько; голос був ледь хрипкуватий, хотілося за неї прокашлятися. — Ти як тут опинився? Я ж так розумію, ти взагалі не по цих гайках.

— Щось таке.

…Та вискочивши в центрі з маршрутки, Богдан зрозумів, що бібліотека — це неможливо, себто — ніяк. День був сонячний і яскравий, такими осінь у цьому місті розкидалася рідко, навіть не щороку. У високе небо встромлялися башточки і шпилі, дерева стояли жовтогарячо-золоті, листя забарвлювало сизу бруківку під ногами, і майже кожне стрічне дівчисько тримало в руках по жовтому букету, а одна мала навіть пелехатий вінок на голові. Місто вирувало і кружляло в суцільному святі — як завше, чужому за визначенням, але ховатися від нього до бібліотечної нори було і безглуздо, і несила.

Він вирішив прогулятися, просто так, без напрямку і мети. А чому б і ні? Я можу вільно розпоряджатися собою і власним часом, я нині сам, хоча чому лише нині, я вже остаточно сам — а самому добре. Єдиний людський стан, поєднуваний зі щастям.

Я сам принаймні тому, що зрозуміти мене не здатен ніхто. Вступивши до універу — всупереч усьому: мамі з її залізним блатом у торговельному технікумі, батькові з його здоровецьким, хоч і безсилим кулаком по столу, захмарним сумам, що про них надокучливо торочив інтернет (хоча, якщо розібратися, хто зараз рветься на фізику?), — Богдан був переконаний, що тепер-таки в нього з’являться друзі, люди, які розуміють. Дулю. Дуже скоро з’ясувалося, що курс на три чверті складається з тупих телепнів, які косять від армії, а остання чверть — іще тупіші дівулі: їм хтось розповів, що на фізичному самі пацани, отже — завиграшки вискочити заміж. Коли він намагався поспілкуватися з деякими однокурсниками про справжнє, про тему, що її вже другий рік розробляв на допотопному ноуті, вони дивилися на нього, мов на психа. Взагалі не вкурювали, про що це він. Зависаючи по кав’ярнях, вони теревенили про дівок і футбол, іноді про викладачів і засади на сесії. Та ніколи — про фізику як таку.

Найприкріше, що так було не скрізь! Он філологи справді фанатіли від якихось віршів, міркували про дискурси і парадигми, їх по-справжньому захоплювали ці яскраві абищиці, вони розуміли одне одного. В Лесьчиному товаристві Богдан від початку почувався цілковитим бевзем — будь-який філолог, забрівши на їхній курс, навпаки, почувався б інтелектуалом серед рогулів і тішився б, що обрав гуманітарний фах.

Це все через місто. Наскрізь гуманітарне, вросле