Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

збоку, заглиблений у свої думи, зириш навколо, а мимо тебе пропливають зелені поля, темні ліси, річки, села, люди. Який широкий, безмежний світ! І скільки в ньому нового, цікавого! Бувають, правда, й важкі хвилини – то вісь зламається, і намучишся, поки заміниш на нову, то обложні дощі почнуться, і не просихаєш тиждень, чи й два, то сам заслабнеш ні з сього ні з того і проваляєшся на мажі, ждучи або одужання, або смерті. А буває, лихі люди нападуть – розбійники, тоді – пан чи пропав: хапаєш замашного кия, що завжди лежить у возі напохваті, і грудьми захищаєш хазяйське добро, з якого і тобі перепаде кілька карбованців… В дорозі всіляко буває. Та все ж більше цікавого, ніж важкого чи лихого. Тому й любить Івась чумакування.

Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати – їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.

Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.

– Ждатимеш? – запитав він, потискуючи її руки.

– А ти сумніваєшся?

– Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!

– Дуже він мені треба!

– Багатий же!

– Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний! – і поцілувала в уста. – Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!

Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.

Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.

7

На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.

Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен – усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.

Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.

– Стій! Куди їдеш?

– На переправу, служивий, – спокійно відповів Хуржик. – Нам треба на той бік!

– Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!

– Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!

– А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?

– Государиня? В Крим? Ні, не чував.

– Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто – і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!

– Понімаю, – не дуже охоче відповів Хуржик. – А коли ж ми переправимося?

– От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!

– А якщо вона затримається тут на тиждень, то що – й нам загорати тут тиждень?

– Невелика цяця – позагораєш! – Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: – І не патякай багато! Повертай голоблі – і марш звідси!

Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд. Капрал верескнув:

– З дороги, холопи! А то стрілять буду! – І подав солдатам команду: – В ружйо!

Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята –