Валентин Лукіч Чемеріс - Анна Київська – королева Франції

А любов… Любов Генріха Капета тоді не цікавила. Принаймні до жінок.

Якщо вірити історичним свідченням, Генріха більше цікавило товариство молодих, гарненьких пажів, аніж, як то слід було сподіватися, молодих жінок. Він їх і уникав, віддаючи перевагу хлопчикам…

Гм…

І лише потреба мати законного спадкоємця змусила його одружитися – офіційно! – з дівчиною, коронувати її як королеву – все мало бути, як уже мовилося, законно, – і «замовити» їй спадкоємця. Адже лише спадкоємець, зачатий Генріхом I і народжений від його законної дружини-королеви, міг мати право по смерті батька зайняти його трон.

Тільки це й змусило (та й свита при королеві на цьому наполягала) Генріха I звернути увагу на представниць прекрасної половини роду людського. Врешті-решт, він, посватавшись до дочки київського князя Ярослава Мудрого, посилено почав удавати з себе закоханого в Анну, та наголошувати, що всі ті чутки-плітки, що про нього поширюють його недруги, – брехня, тоді ж як насправді його ваблять жінки.

І нічого тут незвичайного чи рідкісного навіть у ті часи (не кажучи вже про пізніші) не було. Історія знає подібні приклади. Ось хоча б один із них.

Сестра останньої імператриці Росії Олександри Федорівни – Єлизавета Федорівна, народилася у родині німецького аристократа (як і Олександра Федорівна), великого герцога Людвіга IV Гессен-Дармштадтського, у двадцять років була видана заміж за великого князя Сергія Олександровича, брата російського імператора Олександра III.

Спершу Єлизавета була навіть задоволена, що її обранець – великий князь – вельми стриманий у поводженні з нею, своєю нареченою, не поривався швидше залишитися з нею наодинці, не кидав на неї похітливих поглядів і взагалі ніби й уваги на неї та на її жіночі принади не звертав. Гм… Жених спершу здавався їй якщо не холоднуватим, то – стриманим та добре вихованим. Що ж, це дуже добре. Але швидко виявиться, що річ зовсім не в цьому. Перед самим шлюбом великий князь, затіявши з нею, як зі своєю нареченою, відверту бесіду, раптом заявив: він дав обітницю (чорні дуги брів нареченої злетіли вгору – кому? Перед ким?) невинності… Чи то пак, непорочності. Себто – ніякого гріха…

«Виявляється, любов – гріх? – вкрай була вражена наречена. – З якого це часу взагалі, а в подружжя зокрема?»

Але уточнювати не стала. Якщо наречений проти того, що буває між чоловіком та жінкою в постелі, то… що ж… Так тому й бути.

Сама не розуміючи, чому, погодилась на пропозицію нареченого, і молодята уклали між собою неписану угоду («по взаимном согласии»): їхній шлюб буде духовним, позаяк вони житимуть у ньому, як брат і сестра… Трохи незвично, але Єлизавета, яка завжди в усьому відзначалася стриманістю і духовне завжди ставила вище фізичного, погодилась, а тому, ставши чоловіком і дружиною, вони спали в різних спальнях… Ди-ви-на!..

Лише пізніше Єлизавета дізнається (це її як громом приголомшило), що чоловік її, великий князь, насправді – великий любитель «того, що відбувається в постелі», тільки…

Тільки воліє мати інтим із… чоловіками! Великий князь, себто її чоловік, виявляється, був… педерастом. Сиріч, «голубим». (Чи як нині збоченці в Європі придумали «благородне» слівце – гей.)

Отож жінки його геть не цікавили, а вабили лише чоловіки – таке він мав збочення і почувався при цьому, попри громадське засудження такої «любові», ще буцімто й уповні щасливим.

Єлизавета (як би на її місці вчинила інша), дізнавшись про такий нахил чоловіка, не здійняла ґвалт, не кинулася розлучатися із збоченцем; велика княгиня вирішила прийняти це як кару за гріхи (які?), бо її шлюб – це хрест Божий, і його треба нести покірно й терпляче і не ремствувати – така воля небес. Недарма ж вона пізніше буде зарахована до лику святих.

Дізнавшись про такі порочні нахили чоловіка, ігнорована ним як жінка, Єлизавета і далі жила з чоловіком (а втім, це було радше не подружнє життя, а всього лише під одним дахом), хоч її глибоко ранив чоловік своєю «любов’ю» до собі подібних. І як жінка Єлизавета намагалась не звертати на це уваги аж до 1905 року, коли одного дня Сергія Олександровича, бодай і номінального її чоловіка, не рознесе на шматки бомба терориста Івана Каляєва…

Заміж удруге, обпікшись, вона не буде виходити, погамує свою жіночність, і звідтоді у неї прокинеться любов до ближніх.

Анні Ярославні повезло-поталанило більше. Генріх I Капет, король Франції, який захоплювався до того лише «хлопчиками-пажами» (їх підбирали для нього неодмінно лише юних і гарненьких, утаємничуючи, правда, порочне захоплення свого повелителя, хоч таких епатажів утаємничити неможливо од всевидячих придворних), все ж змушений був навернутися до жінки, себто до Анни Ярославни. І негадано захопився Анною, відкривши для себе всім відому істину: виявляється, тільки з жінками! – буває справжня інтимна любов, що її ні з чим не можна порівняти. Отож прожив із нею як із дружиною, хоч і недовго – рання смерть короля тут стала на заваді, – але ж таки кохаючи (бодай і по-своєму) дочку Ярослава Мудрого. А після того, як вона подарувала йому спадкоємця трону, і поготів дякував силам небесним, що послали йому таку незвичайну жінку, яка принесла йому стільки щастя!

Якось в одній з інтернетських оповідок про Анну Ярославну (а їх там з’являється чимало, зустрічаються серед них і вельми змістовні й цікаві) випало мені прочитати й дещо фантастичне з її життя у Франції. Виходить, «шлюб Анни виявився нещасливим, і вона втекла