Світлана Талан - Матусин оберіг

– Не встигла.

– Я спізнилася на два тижні.

– Але ж бабця казала, що Людочка також знає, – нагадала Олеся.

– Я зараз не готова шукати матір.

– І не треба! За півроку закінчимо навчання, влаштуємося на роботу й тоді з’їздимо до Людочки, навідаємо її та про все дізнаємося!

– Так буде краще, – погодилася Карина.

На вісімнадцятиліття Карина отримала подарунок – ноутбук. Один із місцевих бізнесменів мав шефство над випускниками дитбудинку й на повноліття кожному з них дарував цінні подарунки. Мрія Карини здійснилася, але дівчина була в такому стані, що й новенький ноутбук її не тішив. Олеся, як могла, підтримувала подругу. Хто, як не вона, знає, як це – втрачати рідну людину?

– Не хочеш зареєструватися на цьому сайті? – запитала якось Олеся, відкривши сайт знайомств.

– Навіщо це мені? – Карина байдуже поглянула на екран.

– Іноді незнайомій людині легше висловити свій біль, – обережно промовила Олеся.

– Хіба можна поділитися болем?

– Але поспілкуватися з кимось, відволіктися – це тобі не завадить.

Карина прийняла пропозицію подруги й зареєструвалася. Згодом Олеся зрозуміла, що мала рацію. Подруга у вільний час почала подовгу сидіти за ноутбуком, щось комусь писала й чекала на відповідь.

– Олесю, подивись, із яким хлопцем я познайомилась! – покликала одного разу Карина. – Його звати Валентин.

– Гарний! – поглянувши на екран, сказала Олеся. – Звідки він? Скільки йому років? Хоч не одружений?

– Йому двадцять три. Живе в Сєвєродонецьку, закінчив виш, уже працює, пише, що не одружений, – пояснила подруга. – Ти знаєш, у нас збігаються погляди на життя!

– От бачиш! А ти не хотіла реєструватися!

– Це ще нічого не значить. Люди різні у віртуальному й реальному житті.

– Не завжди. Якщо він відкритий до спілкування, щирий, то такий буде і в повсякденному житті, а якщо брехун – то залишиться ним назавжди, – усміхнулась Олеся.

Карина щодня спілкувалася з новим знайомим. Олеся не могла натішитися з того, адже було помітно, як дівчина виходить із депресії, повільно, з болем, але те листування їй неабияк допомагає.

– Валентин пропонує зустрітися, – сказала Карина після піврічного спілкування.

– Ти погодилась?

– Я поки не готова, – відповіла Карина. – Він хоче зустрітися, бо їде на кілька місяців до Польщі на заробітки.

– У нього ж була робота.

– Пише, що затримують зарплатню, яка й так невелика, тож хоче підзаробити. Що ти мені порадиш?

– То погоджуйся!

– Думаю так: якщо я йому потрібна, то дочекається зустрічі після повернення, а якщо ні… То значить така наша доля, – усміхнулась Карина.

– Як знаєш, – стенула плечима Олеся. – Я б на твоєму місці не затягувала. Дивись, бо якась полячка відіб’є в тебе хлопця.

– Він ще не мій, – сказала на те дівчина.

Отримала ноутбук у подарунок і Олеся на свій день народження, але найбільшим щастям було для неї відкрити черговий лист від мами. Розрізаючи його по лінії склеювання, Олеся з жалем відмітила, що лишилося лише два листи. Вона навіть не уявляла, як буде жити далі без них. Що не рік – то чекання нової уявної розмови з матір’ю, спілкування через листи від неї.

«Мама або не встигла більше написати, або вирішила, що у двадцять років я стану дорослою й самостійною», – подумала Олеся, відкривши лист.

Рідний до болю, такий знайомий почерк! Навіть не вірилося, що матері нема серед живих стільки років, а її листи й досі доходять до доньки. Вони – як живильний бальзам: коли боляче або тяжко, можна прикласти до рани, щоб швидше загоїлося.

Олеся швидко пробігла очима написане. Скільки ж любові та ніжності було в кожному слові! Дівчина подумала, що, напевно, крім матері, ніхто не може вкласти стільки душі у свою дитину. Знаючи, що вимушена покинути її, мати не впала у відчай, жодного разу не поскаржилася ані на біль, ані на долю, намагаючись підтримати доньку впродовж багатьох років. Мама писала про життя, давала поради.

Вона вирішила, що в такому віці з донькою потрібно говорити про кохання. Жінка писала про вік, коли дівчина стурбована стосунками з хлопцями, тому намагалася бути поруч, стати порадницею хоча б через листи.

«Люба моя донечко, сподіваюся, ти вже зустріла своє кохання… Раніше я тобі розповідала про закоханість і перше кохання – зараз спробую розповісти, що таке справжнє кохання. По-перше, це чисте та спокійне почуття, коли ти готова повністю довірити своє життя тому єдиному обранцю, коли розраховуєш на його підтримку й сама готова розірватися на частини, щоб допомогти йому та підтримати. Кохання – це свідомий вибір твого серця, коли не можеш пояснити, за що кохаєш. Але любити не так просто. Кохання потребує не лише розуміння одне одного, а й терпіння, роботи над собою та своїми емоціями, самодисципліни й поваги. Інколи одне необдумане слово може поранити коханого, навіть охолодити почуття чи й знищити їх. Наразі, Олесю, тобі вісімнадцять, і ти маєш уже відрізняти підліткову закоханість від справжніх сильних почуттів. Кохання – дар Божий, який отримує не кожен. Якщо ти його отримала, то збережи його в чистоті. Кажуть, що закохатися можна в зовнішність, а полюбити – тільки душу. Якщо справжнє непідробне кохання – не лише його оболонка, то відстань і час ніколи не стануть перепоною для нього. Кохання – це реальність, закоханість – ілюзія. Якщо закохані двоє – між ними нема бар’єрів, стіни непорозуміння, є повна довіра, але треба пам’ятати, що кохання – тендітне, крихке, його слід оберігати, леліяти, цінувати, бо воно потребує захисту й тиші. Якщо ти й досі не зустріла свого коханого, то знай: кохання вже близько. Ти мені віриш, моя люба дівчинко?»

Олеся зітхнула, притулила аркуш до щоки, намагаючись відчути тепло материнської руки.

– Матусю, рідненька, я ще не зустріла того єдиного, посланого мені долею, – промовила стиха, – але дякую за надію, яку ти мені даєш.

Дівчина продовжила читання. Мама розповідала, як вони познайомилися з батьком, покохали одне одного, як вирішили одружитися. Олеся на мить відволіклася від читання, згадавши, яким став батько. «Мама б його не впізнала», – подумала, згадуючи батька колишнього й теперішнього.

Дочитавши лист до останньої крапки, дівчина ще довго сиділа в задумі, потім уважно перечитала лист ще кілька разів і лише тоді помітила приклеєний до аркуша маленький згорток. На ньому був підпис «Моїй донечці подарунок на 18-ліття». Олеся акуратно відкрила його, і в долоню вислизнув, блиснувши на сонці, золотий ланцюжок, а на