Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Молодий, дурний був. Кинули до пивниці. Сидів, чекав своєї долі. Та дивлюся — один, два допити, а з третього вже ніхто не повертається — видно, в розход пускають. Не став дочікуватися своєї черги — ввечері попросився до виходку і зловчився по дорозі тихо зарізати конвоїра його ж власним кинджалом, та й чкурнув додому — слава Богу, недалеко було, за ніч манівцями добрався. Тільки досі гидко за власну дурість, що за ту червону погань воював. І з того часу зарікся зброю до рук брати, багато образ спускав, та цього разу допекли до живого. Викопав свого нагана, почистив, змастив, уклав сім куль у барабан, на виїзді з лісу засів у корчах. За якийсь час трійко хлопців приїхало, ровери свої сховали неподалік. Почув тихі голоси та клацання затворів — я цей звук ні з чим не сплутаю, тож не висовувався. Хтозна, що в них на думці.

Дивлюся, їде Твардовський, я його коней добре знаю. Ті, що на роверах приїхали, перепиняють бричку — голоси геть молоді, один ліхтариком присвітив.

— Він? — питає один, мабуть, старший із них.

— Так,— а у цього голос наче знайомий, забожитися можу — хтось із села.

— За вироком революційного трибуналу Української військової організації...

Гримнув постріл, за тим іще два.

— Все, вшиваємось,— сказав старший.

Потім, як на ровери вони посідали, ніби щось тихо брязнуло, наче невелике щось на землю у них випало. Але вони поїхали, не почули.

Я почекав трохи, доки вони від'їдуть, і підійшов до брички. Мертвий пан Твардовський, як чіп, півголови знесено кулями. Хто ж мене випередив, на себе мій гріх узяв? І що то в них упало? Я взявся шукати. Ніч темна, безмісячна. Навпомацки мало не до світанку рачкував, навіть гільзи познаходив. Врешті знайшов їхню згубу...

Другого дня пішов до сестри Христі, ніби у якійсь дрібній справі. Про те, про се поговорили. Із шваґром Микитою про політику трохи посперечалися. А коли виходив від них — у воротях Петра зустрів.

— Ось тобі, племіннику, подарунок мій,— і простягаю згорток.

Той розвернув і зблід. Там ліхтарик лежав, якого я йому колись дарував...

— Звідки він у вас? — лише запитав.

— Знайшов там, де ти загубив,— відповідаю,— от лише одне хотів тебе запитати, бо ти студент, хлоп учений. Поясни мені, що то таке — бойкот.

— А то, дядьку, коли люди домовляються, скажімо, якийсь товар не купувати. Як то тепер — горілку, адже гроші за неї йдуть на розбудову ворожої нам держави...

* * *

Півроку люди трималися, та врешті заарештували організаторів — активістів товариства «Відродження». У них знайшли антиурядові летючки і зброю. А далі якось тихо все скінчилося і стало, як було,— хто не пив, той і не п'є, хто заглядав у чарку раніше, той знову за старе взявся.

Вже й зима настала. На другий день Різдва кум Василь у гості запросив. Заходжу до нього — а він виносить дві сині чарочки, налиті по вінця — геть у паморозі, такі, як ото мені тоді снилися, і ставить на стіл, на накрохмалену білосніжну серветку. Взяв тоді мене регіт нестримний, аж сльози течуть. Кум на мене дивиться отетеріло, а я аж заходжуся.

— От, Василю,— кажу,— посміялася чарочка з мене, а тепер моя черга. Вибач, куме, не п'ю я тепер, не хочеться зовсім...

Події оповідання відбуваються у 1932 році на Волинь коли на запровадження польською владою державної горілчаної монополії українці відповіли бойкотом алкоголю.

Лише його кохала

Я добре пам'ятаю, коли вперше побачила його, тоді ще зовсім юного цибатого кадета.

Наш сусід, пан Грушвицький, попри його войовничі вуса та громовий голос, був чоловіком м'яким і добросердним, і ми, сільські дітлахи, постійно виводились у його садку. А сад той був просто чудовий — казали, саджанці пан виписував чи не із самого Парижа. Я влізла на грушу, аж раптом пан зі своєю пані та молодим паничем, що приїхав на вакації із Петербурга, вийшли з будинку і попрямували до альтанки. Як же я не зауважила, що там парує самовар? Я кинулася швидко злазити із дерева, та надломилася гілка, і я гепнула на землю у люту кропиву.

Пан підніс до очей льорнетку.

— Какой мілий рєбьонок,— промовив він.

До мене підбігла пані Грушвицька. Вона не сварила мене, лише взяла за руку і повела до хати. А паничик-кадет реготав, аж заходився.

— Мітєнька, вєді сєбя прілічно, дєвочкє больно,— шикнула на сина пані Грушвицька.

Тут я розревілася. Навіть не від того, що пекла карболка, якою пані Грушвицька щедро намастила моє коліно, не від кропиви, а від образи на того паничика. Мені ж так боляче, а той паничик сміється... Він скоро поїхав на навчання.

Я ще довго крізь дірку в паркані дивилася на їхню садибу. Грушвицькі не були багатими, далебі, мій тато більше землі мав, та вони жили інакше. Сяючий паркет, рояль, книги, вишукана порцеляна, багаті килими, де нога тоне