Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

літ був спудеєм у в Острозі.— Примовк, щось пригадуючи, Хмельницький.— Закликали обидва, і не безуспішно, січовиків іти походом на Крим, і тепер готується, рихтується і посудиться туди чималий булук доброхітців. Їх підтримує й частина старшини: і тамтешньої, і отієї, яку бачив, твоя милість, щойно отут. І не лише якось таємно...— зітхнув гетьман, почухавши за вухом.— А це може зірвати прибуття нам у поміч татар для спільного походу на ляхів або спричинити їхній напад на наші міста й села. Ні-ні! Не дорожу гетьманством, але чую, що зобов'язаний кінчити те, що почав, може, й необачно. Не кажу вже тобі, яке жахливе теперішнє становище наше, бо бачу і певен — добре розумієш все сам, але, крім тебе, голубе, не маю анікого так знакомитого там, в Коші, і так впливового на січовиків, як ти. Отож і змушений уклінно просити тебе від свого імені і від знатнійшої та розсудливійшої старшини спішно виїхати на Січ і бодай розладнати якось оту ворохобну змову, коли не пощастить навернути січовиків і привести їх мені в поміч.

— Я, даруйте,— не стримався Сірко, відчувши, як горить його лице,— вже гасив і ворохобу та калибалик, і січовиків навертав вам у поміч, і водив їх за вами у найважливіші битви, а на що ви звели добуте ними в боях? Сором згадувати!..

— Думаєш, не відаю того? — гаряче перебив Хмельницький.— Та й не мені ти їх навертав і приводив, а своїй материзні та своєму нещасному людові! Думаєш, зазнався?! — погрізнішав у очах і в голосі гетьман.— Гадаєш, не знаю твоїх звитяг і в Дюнкерку ще, і вдома та не поцінюю їх?!. Все хочу збагнути, все обтямковую, над усім маю розсуд, але мушу бути обачним і надміру обережним, бо ви всі, різночинці, не розумієте всього так, як я.— Примовк він раптом з гримасою втоми на обличчі.— Ви мудруєте і бачите мале, а не видите великого. Звичайно, тяжко нам жити на цій землі дідівській між отими орлами і півмісяцем. Царські посли та людоненависники-потрактовники вичікують своєї вигоди і свого зиску та вимагають чи приховано натякають, щоб донців і інших наших викітних людей по займанщинах та в Слобожанщині я обходив, бо, бач, сіється, як чортополох, непослушенство. Як ти знаєш, бояри і православний цар хочуть, щоб усіх непослушенців навіть із Січі я викурював, і то не лише біглих, а — зваж! — і наших слобожан. Король і султан, ніби навпаки, хочуть нашого об'єднання і злиття із донцями, слобожанами, але тільки для своїх таємних вигод, прагнуть приєднання до нас всієї нічийщини і викітчини і, звичайно ж, звести нас із ногаями, калмиками, а хан тих і інших підтримує поперемінно. А тут ще й всі разом, і врозбрід плетуть злослівні інтриги, сіють наврочні чутки, шпигують, ворохоблять наше поспольство, як король оце Січ,— не сказав, а видихнув гетьман у жалі й задусі, ледь стримуючись.

— Даруйте, гетьмане, ще раз за відвертість і прямоту,— примирливим тоном обізвався Сірко.— Не можу замовчати вашої вади, що кінчилася злочином. Магнатів і значну частину шляхти, як і її війська, наші потуги вибили, але другу частину ви віддали татарам, умноживши її повернення знову в шляхетські ровти і лави проти нас же. А повернувши козацькі потуги від Замостя, ви вдруге, може, й невільно, допомогли Польщі кінцево оговтатися після погрому, зробити висліди з поразки. Розпустивши наші військові формування, ви обрізали сук, на якому трималася наша сила. В цьому ваша вина, і ви мене нічим не переконаєте,— побачив Сірко в очах гетьмана і муку, і заперечення.— Бо тих можливостей,— не дав він гетьманові говорити,— що були торік, нам не повернути ніколи й нічим тепер, як не воскресити Кривоноса, Ганжі та інших,— стримався Сірко, не сказавши ще й про те, що його, Богдана Хмеля, як думав, більше тішить тепер осаджена ясписами та туркусами[3] булава й регалії до неї, які красуються отут на столі перед ним, та особисте щастя й насолоди з юною Геленою, аніж доля простолюдного поспольства в чужій чи в своїй панській неволі...

— Що магнатів віддав ханові й татарам,— постукавши пальцем по столі в роздумі і розпачі, сказав господар,— то мусив же я чимось розплатитися з людоловами за їхню поміч?!

— Це не виправдання! Не вірю я татарам ні на гріш і не схвалюю будь-якого вашого з ними обопілля!

— Знаю те достеменно: не лише ти так думаєш, але іншого виходу немає в мене. А що ота решта... то я такий же смертний, як і кожен з вас, мудрих, а значить — і мені властиво мати свої уподобання та вади, чи захоплення та заблуди, як і хоч краплю якогось свого власного «я»,— зовсім примирливо докінчив гетьман мову і звелів через Капусту, що якраз навідався, подати в залу полудник.

Минуло немало часу, поки розмова набула характеру не суперечки, а діловитості. І Сірко врешті уяснив жах січового походу на Крим, а гетьман повторив своє прохання.

І почалися вияснення деталей негайної Сіркової поїздки до Коша. Були вони морочними, довгими і копіткими, тягнулися і наодинці з гетьманом та Зоркою-Трачем, і вже згодом — при Вешнякові, Виговському, Капусті та військовому скарбничому Дмитрові Носачеві, покликаному в залу Капустою. Кінчилося все тим, що в замкову гетьманську залу скупий Носач приніс врешті міщата з талярами, півталярами і чвертками та золотими, і Сірко, не відпочивши, як думав, з однієї дороги згодився наступного ранку із нелегкими саквами, в супроводі тимчасового джури Остапка та кількох відібраних для цього мереф'янців спішно, як на пожежу, їхати на Січ, лишивши недоформований полк у гарячих і нагайних приготуваннях до походу, а наказним — Тимоша Хмеля. Був і полудник прямо в залі гетьмана з винами і наїдками, були й господареві жарти та дотепи, ніби Сірко не наговорив гетьманові стільки гірких прикростей та тяжких звинувачень.

— Вірю тобі більше, як собі, стратеже! — притис Хмель на прощання Сірка в порозі.— Хай Бог і