Алай - Коли курява спаде

Майбутній туси Мерці погладив свого молодшого брата по голові, однак я ухилився. Поки він розмовляв із матір'ю, я стояв за спиною Дролми й бавився китицями, що звисали з її шовкового пояса. Поки я так грався, на мене накотилася якась тепла хвиля і той орган, що давав мені змогу скуштувати почуттів «дощу й хмаринки»[50], раптом випнувся. Це змусило мене люто вщипнути Дролму за ногу. Санг'є Дролма з її пахучим тілом не витримала й тихо, але пронизливо скрикнула.

Мати, незважаючи на все це, сказала до старшого панича:

— Поглянь, у якому він стані. Коли нас не стане, ти повинен будеш доглядати за ним.

Старший брат кивнув головою, а потім махнув рукою, підкликаючи мене, й спитав, нахилившись до мого вуха:

— Тобі також подобаються дівчата?

Я не відповів, тому що не знав, він чекає від мене стверджувальну чи заперечну відповідь.

— Я бачу, що подобаються.

Тоді я став на середину кімнати й гучно виголосив: «Мені — подобається — Дролма!»

Старший брат розсміявся. Цей його сміх давав зрозуміти, що його зроблено з матеріалу лідера. Його голос мав надзвичайно заразну силу. Тож Дролма й мати також розсміялись. І звуки сміху затріпотіли по кімнаті, мов язики полум'я в радісному спалаху. Полудневу тишу було зруйновано, й вона заколивалась під звуки сміху.

А коли сміх завмер і ми збиралися поговорити про щось іще, пролунав постріл.

Той звук був дуже дивним, ніби хтось щосили раптом ударив у мідний гонг:

— Дзень!

Мати здригнулася, ніби від холоду.

— Дзень! — пролунав іще один звук.

У замку відразу ж здійнялись біганина й крики. Клацання затворів на рушницях було дзвінким і густим. Останнім почулося рипіння величезних дерев'яних коліс мортири, що її домашня прислуга пересувала по сторожовій вежі. Тільки коли цю мортиру було належним чином встановлено, у величезному замку нарешті запала тиша під ясним осіннім сонцем. У цій тиші будівля нашого замку здавалася ще більш величною й урочистою.

Старший брат облаштував усе це належним чином і покликав мене до двох вилитих з міді мортир подивитись у напрямку, звідки пролунав постріл. Я знав, що то був за постріл, однак вигукував разом із братом:

— Хто стріляв? Убити того!

Долина за замком була надзвичайно спокійною, тільки буяли маки скрізь, куди сягало око. Біля річки декілька жінок прали сніжно-білу конопляну ряднину. А внизу, в поселенні требá, люди валяли повсть на дахах своїх домівок або дубили шкіру. Річка текла кудись далеко на схід. Коли я зачаровано розглядав краєвид, старший брат раптом запитав мене:

— Ти насправді наважишся вбити людину?

Я повернувся поглядом із далечини, поглянув на нього й кивнув головою. Він був гарним старшим братом і сподівався, що я буду так само сміливим, як і він, тож намагався виховувати в мені сміливість. Він запхнув мені в руки пістолет:

— Кого хочеш убити, того й убий. Не бійся.

Щойно мені до рук потрапив пістолет, як я почав брати до уваги все, що відбувається перед очима. І роздивився все, що коїлось у маках. Хоча якщо б ви спитали, що ж я такого, власне, побачив, я б, напевне, не зміг відповісти. Однак я дійсно побачив усе. Цього разу після мого пострілу із заростей маку вискочив начальник сторожової охорони, який волочив за собою труп Дордже Церінга. Я вистрелив ще раз, уже в іншому напрямку, відчуваючи в глибині душі, що стріляю краще професійних стрільців. Адже ніби на підтвердження цього після мого пострілу зі своєї схованки, де він віддавався пристрасті, з ревом, мов ведмідь, вискочив батько. Однією рукою він тягнув за собою новоздобуту жінку, а в іншій — крутив жовтий пояс, який не встиг зав’язати. І так він біг посеред моря зелені. Брат схопив мене за зап'ясток, потягнув із силою за руку і решту патронів я вистрелив у повітря. Коли ми дістались макового поля, батько вже опорядкував свій одяг. Не розпитуючись, хто правий, а хто винуватий, він вліпив старшому братові ляпас. Він думав, що стріляв у нього його спадкоємець. Брат посміхнувся до мене. У цій посмішці зовсім не було приниження через несправедливі обвинувачення, натомість вона була схожа на ніяковість через дурну дію розумної людини.

— Це не брат стріляв, а я, — сказав я.

Батько обернувся й дуже уважно подивився на мене, а потім — на мого брата. Брат кивнув головою. Тоді батько відійшов від жінки, вправно витягнув з-за пояса в брата пістолет, звів курок і дав мені. Я змахнув рукою, і Дордже Церінг, що мертвий лежав на дорозі, махнув до нас своєю правою, вже позбавленою життєвих сил рукою.