Кобо Абе - Жінка в пісках

Та чи варто ним перейматися? Краще докінчити розпочату справу.

Як звичайно, жінка тихенько посопувала на помості коло вогнища, згорнувшись калачиком і накрившись із головою зношеним літнім кімоно. Від того першого дня вона перестала спати роздягнутою, але, видно, крім кімоно, на ній не було більше нічого.

Чоловік пробіг очима сторінку, присвячену громадським і місцевим справам. Звісно, ні статті про зникнення людей, ні оголошення про розшуки пропалих без вісті не знайшов. Та він цього й не сподівався. А тому не треба занепадати духом. Він тихо підвівся і вийшов у сіни. Був у довгих трусах із штучного шовку й до половини голий. Бо так ще можна було терпіти. В’ївшись у поперек, гумка трусів затримувала пісок, і тільки під нею шкіра, запрівши, свербіла.

Чоловік став у дверях і глянув на піщану стіну. Світло вдарило в очі — і все навколо запалало жовтим полум’ям. Ясна річ, не було ні людської тіні, ні мотузяної драбини. Це ж цілком природно: їх і не могло бути. Чоловік просто так, на всякий випадок, вирішив у цьому переконатися. Ніщо не свідчило, що драбину спускали. Зрештою, при такому вітрі будь-який слід за п’ять хвилин замело б. Надворі, перед самими дверима, пісок зверху безперестанку ворушився і наче плив.

Чоловік повернувся до хатини й знову ліг. Над ним закружляла муха. Маленька дрозофіла світло-абрикосового кольору. Мабуть, прилетіла на якусь гниль. Прополоскавши рота водою з чайника, що стояв загорнутий в поліетиленову плівку в узголів’ї, він гукнув до жінки:

— Може, ви встали б на хвилину?..

Вона стрепенулась і зірвалася з постелі. Кімоно сповзло вниз і відкрило її до пояса. На жінчиних обвислих, але ще повних грудях проступали синюваті жилки. Квапливо затуляючись одежею, вона дивилася поперед себе невидющими очима — видно, ще остаточно не прокинулася.

Чоловік завагався. Що робити: відразу підвищити голос і з’ясувати справу з драбиною, чи подякувати за газету й принагідно обережно про все розпитати? Якщо він хоче тільки перебити їй сон, то, звісно, краще перейти в наступ. Приводів для прискіпування скільки завгодно. Однак тоді він відступить від свого головного наміру — грати роль тяжкохворого. Бо хто ж повірить, що на такі випади здатна людина з пошкодженим хребтом? Найважливіше зараз — це переконати селян, що як робоча сила він не принесе їм жодної користі, і приспати їхню пильність. Вони розм’якли настільки, що передали йому газету, а тому, не зупиняючись, треба повністю зламати їхній опір.

Проте його надії не справдилися.

— Ні, не думайте, що це я виходила нагору,— сказала жінка.— Випадково навідався чоловік з нашої артілі й приніс антисептики, які я замовила раніше... От я і попросила його роздобути газету... В нашому селі тільки четверо чи п’ятеро сімей передплачують газети... Тож довелося йому ходити по неї аж до міста...

Ну що ж, буває і такий збіг обставин... Однак тепер чоловікові здалося, ніби його тримають у камері під замком, до якого не може підібрати ключа. Якщо навіть тутешні жителі змушені примиритися із своїм ув’язненням, то тим більше для нього ця піщана круча — не жарт. У розпачі чоловік накинувся на жінку:

— Та що ви кажете?.. Хіба ви невільниця, а не господиня власного дому?.. Хіба вас прип’яли, мов собаку?.. Що ж тут такого, якби ви виходили звідси й поверталися, коли заманеться?.. А може, ви зробили щось погане й не смієте показатися людям?

Заспані очі жінки здивовано розплющилися. Червоні, налиті кров’ю, вони його злякали.

— Яке безглуздя! Чого б це я не сміла показатися людям?

— Тоді чому ви такі сором’язливі?

— Навіть якби я вибралася наверх, то що мені там робити?..

— Могли б прогулятися.

— Кажете — прогулятися?..

— Авжеж, прогулятися... Хіба цього не досить?.. Мабуть, перед моєю появою ви звідси виходили, коли хотіли?

— Ходити без діла... Це мене втомило б...

— Киньте жартувати! Добре подумайте і тоді зрозумієте... Навіть собака сказиться, якщо його довго тримати в клітці!

— Раніше ходила...— Жінка говорила одноманітним, здушеним голосом.— Добряче мене ганяли... Поки сюди переїхала, довго дитину на руках носила... Втомили мене ті прогулянки...

Чоловік не сподівався цього. Дивна розмова... Якщо й далі так буде, то він не знатиме, що відповідати.

Так... років десять тому, коли все лежало в руїнах, кожен хотів мати право нікуди не ходити. Такою їм здавалася свобода. Але чи можна стверджувати, що тепер люди вже перенаситилися цією свободою? Зрештою, хіба не гра в піжмурки з власними химерами втомила тебе й погнала на ці дюни?.. Пісок... Нестримний рух піщинок із середнім діаметром одна восьма міліметра. Це негатив його автопортрета навиворіт, автопортрета того, хто несамовито чіплявся за ту, колишню, свободу... Щоправда, навіть діти, які довго мріяли про захоплюючу екскурсію, ридма ридають, коли загубляться в дорозі.

Раптом жінка змінила тон і спитала:

— Як почуваєте