Галина Бабич - Тюті

Коли потяг рушив, на Поліну Олександрівну повіяло з вікна свіжим повітрям. Вона наче прокинулася, але за мить її раптом охопило якесь незбагненно неприємне почуття. Вона скулилася, мов зламана пальма, згадавши про ногу і біль. Сиділа жінка у вагоні електрички і смертельно тужила. Сиділа приголомшена, заклякла й заніміла. "Невже я, справді, така стара і страшна, що водій "Тойоти" так мене ошелешив".

У цей час до вагону зайшов чоловік. Його чорна чуприна, підстрижена до брів, закривала чоло, від чого обличчя здавалося квадратним. В одній руці він тримав черевика, у другій — шило. Груди і шия були увішані дешевими ланцюжками, за широким поясним ременем стирчало ще одне шило.

— Диво-шило! — озвався чоловік баритоном. Усього три гривні. Саме латає, шиє, зі старих шкарбанів робить нові черевики. Кому цікаво — підходь, одним махом навчу. Усе так просто, що простіше не буває.

— Боже правий! З якою аристократичною гідністю рекламує чоловік свій нехитрий товар, що називається "шило". — зачудувалася Поліна Олександрівна. — Як високо цінує свій товар і свій соціальний стан.

Охочих латати власні або чужі черевики не виявилося. Чоловік гордо оглянув вагонну публіку і ще раз обдарував її своїм баритоном:

— У кого, питаю, зі взуттям негаразд? Моє шило з ходу зробить його цілком пристойним!

Треба думати, взуття у всіх було бездоганне, тож чоловік неквапною ходою рушив до тамбура. Так урочисто-неквапно ступають хіба що міністри або найбагатші бізнесмени.

За вікном промайнули буйні Бортни-чівські зеленощі. Приголомшена пишною красою ліса і гонором продавця шила, пенсіонерка на якийсь час забула про травмовану ногу і про те, яка вона "стара і страшна". У голові роїлися фантастичні задуми: "Ось тільки одужаю, я таке...."

Аж тут у вагоні повіяло таким густим духом пиріжків з горохом і капустою, що це могла відчути навіть людина з нежит-тю. Станція Бортничі. У прочинені двері вагону спочатку з'являється величезна картата у рожеву клітинку торба, а тоді вона сама, володарка пиріжків з горохом і капустою. Поліні Олександрівні здалося, що за віком вони, певне, ровесниці, але водій "Тойоти" про цю, мабуть, не сказав би того, що так її збентежило. Красуня? Та ні, мала на зріст, дебела. Руки? Хтозна-які вони там у рукавах, а от кулаки, як у доброго мужика. Відверте декольте і... пиріжки. Ні, це ще не все. Голос ! Її голос був голосом щасливої жінки.

— Кому пиріжки з горохом, з капустою? Ну, кому пиріжки з горохом, з капустою?

— Нікому? Я так і знала. І на якого біса я їх стільки настрочила?! — відлунював на весь вагон голос щасливої жінки. Розвернулася, схопила торбу в клітинку і щезла.

КИЇВ... У ногах ніякої сили. Чомусь пропало гарячкувате прагнення швидше потрапити додому. Натомість забаглося йти на голос щасливої жінки, яка вже загубилася у натовпі. Йти, як сліпому за видющим, бо голос... У Поліни Олександрівни він був не самопевний, якийсь поблажливий. Попри гарну поставу, ходити звикла з похиленою головою, стуливши лопатки до купи. "Дарма... Ось тільки одужаю, — на обличчі заграв вираз мрійної задуми, усміх торкнув вуста. — Тільки одужаю... напевне знаю, що мені робити!"

д: Завелася, забалакалася, і кава прочахла. Зробіть, Інно, гаряченької.

ж: Чудовий експромт, Поліно Олександрівно. Зараз кава буде. Власне, вже є. Давайте філіжанку.

д: А що ж ви, Інно, не частуєтесь? Беріть ось хачапурі до кави: борошняно-сирний продукт. Калорійний, смачний, натуральний. Це приятель мого чоловіка часом заносить нам до хати. Я тоді жартую: "Пощастило тобі, любий, з дружбою. Майже щотижня — свіже хачапурі".

Зійшлися вони на ґрунті східного сен-тименту: письменник і бізнесмен — власник кафетерію на Ярославовім Валу. Обидва українці, тільки схиблені на всьому східному. "Хачапурі, — каже приятель, — казково вигідний бізнес. На прийомах, весіллях, ювілеях столи у кафетерії заставляємо тацями з хачапурі, що ніби волають до гостей: "Ви тільки покуштуйте нас, така смакота вам і не снилася. Довірливі гості делікатно куштують, а тоді буквально накидаються на смачні чужинські делікатеси. Природно, що на іншу їжу вже менше місця лишається в організмі". Взагалі той приятель великий дотепник, тому вірити у все, що він набалакує, остерігаюся.

Я особисто байдужа до східних витребеньок, але покуштувати вам, Інно, рекомендую. Їжте, не соромтеся, а я тим часом терну оте вікно. Страх не люблю, брудних шибок. Вимиєш — на душі свято, наче тобі пенсію підвищили. Усе видно: на лаві пенсіонери сидять, про політику гомонять, довкола різномасті песики гасають та гавкають. Лава, на якій письменники "сидять на заслуженому відпочинку", — веселенька: одна дошка синя, друга — зелена, третя — червона. У нас двірник — естет, уміє фарбувати... От бачите, тернула шибку раз, два і дивитися хочеться. Хоча у відчинене вікно і видно, і чути ще краще. О! Чуєте?

— Ненсі, клята, знову на клумбу сць... справляти потребу пішла?! Геть звідти!" — це голос відомого літературного критика і науковця. За ним назирці треба ходити і все записувати. Кожна думка на валюту. Аристократія духу!

Хоча час від часу в будь-якого пенсіонера таки зринає підступна думка про власну непотрібність, надто, коли на ту думку ще й якась недуга накладається. Тоді пенсіонер клює на поради у пресі під рубрикою "Здоров'я". Тут вам і рецепти, і копійчані поради, а головне разючі наслідки спілкування хворого зі знахарками-ці-лительками. Не є винятком і мешканці нашого будинку. Отже...