Галина Бабич - Тюті

бажання поспілкуватися, зайти до когось. А до кого? Будинок великий, Київ ще більший. А коло друзів, знайомців вужчає, меншає, стискається. Одні пішли не знати куди назавжди, другі не знати куди виїхали чи переїхали, треті забагатіли. Та в душі не стирається, не забувається поезія юнацьких хвилювань: перше кохання, перший крик дитини, перша лекція. А згодом — щастя спілкування з найдорожчими тобі людьми — чоловіком, дітьми, онуками...

ж: Поліно Олександрівно! Може, каву-сю зготуємо разом? Чи я й сама. Де тут у вас кухонне причандалля? Маю рецепт... І касету, до речі, треба поміняти.

"Гарна дівчина, ця Інна. Розумна, самодостатня. Мої випускники — усі такі. Взяти хоча б "Україну молоду". Їх там ціла фракція. Так і називають — "Фракція Інституту журналістики в газеті "Україна молода". Газета мені подобається, а ще більше ті, що її роблять. Чоловік кепкує: "Що ти носишся з тими своїми журналістами? Вони давно позабували й тебе, і те, чого ти їх вчила. Бути добрим журналістом може навчити тільки інтенсивна щоденна, а може, й щонічна журналістська робота". Мабуть, що так, а що ж тоді залишається такій, як я, пенсіонерці? Може, косу причепити? Лежить без діла русява дівоцька коса уже років тридцять, а мо' й сорок. Викласти її короною, як у Юлії Тимошенко... Колись, за молодих років я так її викладала. Подобалося багатьом, майбутньому чоловікові теж. Так то ж за молодих років. А зараз спробуй... Засміють. Ні, щось таки треба робити... А може, не треба? Проти долі й проти віку не попреш? То що ж тоді: сидіти і всихати? А якщо в душі у мене й, досі, як не вулкан, то бодай паровий казан клекотить, якщо душа не може змиритися з прихованими, а коли й відвертими кепкуваннями не обтяжених тактовністю речників нових поколінь на тему, що, мовляв, усі пенсіонери старі, дурні й негарні.

Ну, чого б ото інакше молодий водій "Тойоти" бовкнув: "На таких, як ви, контроль в електричці не обращає вниманія!"

Поглинувши у спогад, Поліна Олександрівна несподівано для себе вимовила репліку шофера вголос. Журналістка Інна, що саме заходила з кавою на таці, спитала: ж: Це ви мені щось сказали? д: Та ні, це я так замислилася з приводу вашого запитання, що почала уголос згадувати.

ж: О, так це дуже цікаво. Розкажіть і мені, що вам згадалося. Тільки потроху сьорбайте каву, бо гаряча.

д: Розумієте, Інно, ви мимоволі зачепили доволі вразливу для таких, як я, тему. Вмикайте свій диктофон. З цього може вийти експромт, ще одна новелка, або такий собі шкіц. Отож....

Від Полтави до Києва

"Ну, чого б ото молодий водій "Тойоти" бовкнув жінці: "На таких, як ви, контроль в електричці не об-ращає вниманія!"

То був хлопець років двадцяти. Жінка не образилася. Спасибі, що зупинився на її безнадійно підняту руку на трасі Полтава-Київ.

— Мені до Києва.

— Можу тільки до Яготина. Прямо під електричку.

— Скільки?

— Скільки дасте.

Виснажена і знеможена, жінка вмостилася поряд з водієм. Нога спухла і дуже боліла. Та по якійсь хвилі смутні очі По-ліни Олександрівни оживилися, постать випросталася, жінка дістала гребінець і стала чесати густу, кольору сіна куштру. Наче й нога стала менше боліти. Пасажирці раптом здалося, що вона таки має певну вартість і гідність. А молодий водій, не помічаючи цих змін, продовжував давати літній жінці, доценту з тридцятирічним стажем уроки педагогіки та практичні поради.

— Припхаю вас прямо під електричку. Через два часа будете в Києві. Білета не беріть. Можна, правда, контролеру дати руб. А взагалі, на таких, як ви, контроль вниманія не обращає.

"Невже я така стара і страшна? Треба щось робити. Може, натякнути, що я "БУ" доцент. Німб величі і впевненості нараз пропав. Поліна Олександрівна замовкла.

— Приїхали!

Жінка розрахувалася. сказала завчене "дуже дякую" і, накульгуючи, пошкандибала на четверту колію. Нога набрякла ще більше, ламало кістки, нестерпно боліло тепер уже все тіло.

— Абрикоси, грушки, кукурудза! Жіночко не проходьте! Купіть. Усього сім гривень за відерце. Це ж, вважай, задурно. О, пішла і ця, каліка.

Жінка вперше в Яготині. Чому це містечко обрав Шевченко? Через Варвару Репніну чи з якоїсь іншої причини? Оце б побродити по місту, роздивитися все. Де там. Нога! Та вже й до електрички якихось десять хвилин залишилося. Присісти ніде. А вона ж з п'ятої години ранку на ногах. Дістається з дачі до Києва.

..."Що з ногою?"

"Оси покусали".

"Це у вас, Олександрівно, якесь тіло погане, — зробив висновок сусіда по дачі. — Мене два рази кусала, б-дь. Почухався й минуло. А у вас, все-таки, погане тіло, бач, який дебеляк на нозі вискочив. Правда, цього року оси якісь отруйні й дуже люті. Вчора мого собаку вкусила. Не повірите: разів п'ятнадцять перекинулося бідолашне собача. Не брешу, п'ятнадцять разів. Стояв і рахував. То я пішов, бо зараз моя, б-дь, Химка прибіжить і буде узивати мене п'яничкою. Візьміть, Олександрівно, на дорогу п'ять яєчок. Чогось б-ді курки погано несуться."

Щоб підняти собі настрій, Поліна Олександрівна й собі дозволила вульгарно пожартувати, чого не любила в інших:

"То, може, тому й не несуться, що б-ді?"

На вокзалі почувся гугнявий, ледве зрозумілий голос: "На четверту колію прибуває електропоїзд "Гребінка — Петрівка". Кошики, кравчучки, торби, велосипеди й люди, — усе