Кріс Тведт - За браком доказів

Коли двері нарешті відчинилися, і до кімнати завели Маґнуса, я підвівся і рушив йому назустріч з простягненою рукою. Доглядач кинув на мене лютий погляд, але змовчав. Маґнус вхопив мою долоню, трохи затримав потиск. Цікаво, коли востаннє хтось подавав йому руку?

— Привіт, Маґнусе!

Я назвав його на ім’я, і з ним щось відбулося. Якась секундна ледь вловна зміна, коли він глянув мені у вічі, і несмілива усмішка промайнула його обличчям. Ніби хтось відгорнув серпанок і показав цілком іншу людину.

Рудий доглядач поклав руку на плече Маґнуса й демонстративно провів його до середнього стільця, приязно, але рішуче змусив сісти.

— Як голова? — запитав я.

— Голова? — перепитав Маґнус, наче я говорив загадками.

— Ти мав поранення голови, — нагадав я. — Тебе прооперували.

Маґнус далі дивився на мене, нічого не розуміючи.

— До суду ще кілька тижнів, Маґнусе. Ми мусимо поговорити.

— Нащо?

— Я вже тобі казав… Твоя родина мертва, поліція вважає, що їх усіх убив ти. Тому потрібний суд, щоб з’ясувати, чи це правда. Тебе питатимуть, чи ти вбивав. Якщо, звісно, визнаєш вину, так це називається. Тобі треба буде відповісти «так» чи «ні».

— ОК.

Я вичекав паузу, але Маґнус більше нічого не сказав.

— Або ж я відповім за тебе, якщо тобі так легше.

Я відразу пожалкував за свої слова. Щоденна лікарняна рутина й ліки роблять пацієнтів безвольними, позбавляють їх відчуття відповідальності. Я й сам помітив, як мені було просто ухвалювати рішення замість нього, через його голову.

— Так, так і зроби, — кивнув Маґнус.

— Але ти мусиш сам визначити, що я повинен відповісти на суді. Я маю знати, визнаєш ти свою вину чи ні.

Маґнус на мить заплющив очі, ніби йому докучали мої допитування.

— Кажи, що хочеш, — сказав він і раптом підвівся.

Доглядачі зірвалися на ноги, але Маґнус на них навіть не глянув. На мене теж не глянув.

— Я втомився, — промовив він кудись у простір. — Я хочу в палату.

— Йому призначили нові ліки, — звернувся до мене рудий доглядач, ніби самого пацієнта тут і не було. — На початках проявляється втома і розсіяність, доки лікарі не доберуть оптимальної дози.

— Сподіваюся, до суду все владнається, — промовив я. — Він для вас не є новим пацієнтом, про якого ви нічого не знаєте. Я поговорю про це з лікарем.

— Дякую, що ти знайшов час зайти до мене!

Прокурор, Ґабріеллє Соммер, підвелася з-за столу.

— Та нема за що! Вітаю з підвищенням, до речі! — сказав я.

Ґабріеллє повела плечем, мовби показуючи, як їй байдуже до посади головного прокурора округу, але мене важко обдурити. Ця жінка завжди була амбітною і цілеспрямованою, а ще розумною і гострою на язик, тому нажила собі і друзів, і ворогів. Я не належав ні до тих, ні тих, однак ставився до неї зі здорового, професійною повагою.

— Кави хочеш?

Не чекаючи моєї відповіді, Ґабріеллє підійшла до столика в кутку з кавником і кількома філіжанками. Її підбори клацали по паркеті.

— Справа стосується Маґнуса Саннторва, — уже без подальших ввічливих церемоній сказала вона, простягаючи мені філіжанку.

— Я так і думав.

— До суду вже не так багато часу. Як я бачу, ти досі не подав обґрунтування доказів на користь свого підзахисного.

— Бо не маю таких доказів.

Ґабріеллє Соммер звела догори брови.

— Справді? Жодного документа? Жодного свідка?

— Гадаєш, це так дивно? Наскільки я знаю, ти вже маєш у своєму списку всіх, хто може свідчити про цю справу. Мої свідки не такі вже й актуальні.

— Що ж, твоя правда. Тут у нас, очевидно, великих розбіжностей не буде.

Наприкінці її фрази у повітрі наче завис знак запитання.

Я вагався. Надто глибоко в мені закладено не говорити зайвого, лише те, що вкрай необхідно, до останньої миті не розкривати карти. Ми — з протилежних боків барикад, вороги на час судових змагів. Однак ця справа не схожа на жодну в судовій практиці.

— Подаси прохання про виправдання? — зрештою, відважився запитати я.

— Схоже на те, що не матиму іншого вибору, — відповіла Соммер. — Саннторв провів останні сім років у Саннвікені, експерти-психіатри не мають ніяких сумнівів, що на момент скоєння злочину він перебував у неосудному стані. Тому його треба звільняти.

— Тут я погоджуюся.

— Я на це розраховувала. Однак, задля порядку, я повинна визнати, що ніколи раніше не бачила Маґнуса Саннторва. Якщо в суді він поводитиметься адекватно й мислитиме раціонально, то я, можливо, ще зміню своє рішення.

Я лише мовчки кивнув.

— Власне, я маю великі сумніви щодо самої його появи в суді, — вела далі Ґабріеллє Соммер.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо він «буйний», то це ще питання, чи можна приводити його до суду. Такі справи є випробуванням для будь-кого, що вже казати про психічно хворих людей. Хтозна, як він зреагує. Він…

— Чи агресивний? Це тебе цікавить?

На обличчі Соммер майнула ледь помітна дратівливість, ніби я звинуватив її в боягузтві.

— Це цілком логічне запитання, — швидко відповів я, намагаючись загладити ситуацію. — Але мушу сказати, що я ніколи не зауважував за