Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

гарно він говорить! Сама вона ніколи не добрала б потрібних слів, хоча я відчувала в Ратасі все те, про що казав Крейон. На світі було зараз двоє людей, заради яких Ерліс ладна була вмерти: Крейон Ратас…

Після тривалої відсутності Ратас знову оселився у них, щоб продовжувати дослідження, і вони знову з головою поринули в роботу. Все було, як завжди, та дівчина несподівано відчула себе скривдженою. Якомога менше намагалася вона тепер бувати вдома. Приготувавши зранку їжу ва цілий день, вирушала на полювання і бродила серед скель до ночі. Іноді дивна туга охоплювала її з такою силою, що сльози виступали на очах. Вона ж бо знала: Крейон не забув про неї, ні, вона йому потрібна, як і раніше, просто він зараз поглинутий роботою. Вона все розуміє, чому ж тоді їй так гірко, так; нестерпно важко? Клятий посуд, чому він знову почав’’ вислизати із рук?

IV

Якось надвечір її покликав Ратас.

— Сьогодні в мене було трохи вільного часу, і я встиг дещо зробити. Хочу тобі показати.

Ратас провів дівчину повз кімнату, де він і Крейон так багато працювали останнім часом, і одчинив двері в іншу, маленьку кутову кімнатку, до якої Ерліс уже давно не заглядала. Перше, що кинулося їй в очі, — це дитячі личка: серйозні й кумедні, усміхнені й насуплені, насторожені й довірливі… Всі вони були окреслені скупими виразними рисками вугіллям на білій гладіні стіни.

Ерліс переводила широко розплющені очі з малюнка на малюнок.

— Ратас, — прошепотіла вражено, — це ж ті дітлахи, яких ви забирали з Грестора… Я пам’ятаю їх… Але хто ж це… — її осяяв несподіваний здогад: — Невже ти?..

Ратас всміхнувся, і вона зрозуміла, що не помилилася.

— Сподобалось, дівчинко?

— Дуже! І всі вони — такі різні, цікаві… А Грізний бог зробив би їх однаковими… коли б залишились у Гресторі…

— Поглянь іще туди, Ерліс.

У віконному проміжку дівчина побачила велике кольорове зображення. Підступила ближче, щоб роздивитись, і тихо зойкнула.

На тлі тривожно-сивого передгрозового неба — жінка в блакитній сукні. Все її тіло напружилось, чинячи відчайдушний опір шаленому вітрові, що розмаяв довге світле волосся. В ясно-зелених прозорих очах застигла; невимовна туга й щемлива ніжність, затята впертість і дитинна беззахисність… Де взяла вона сили витримати удар вогню, що впав із неба, до якого звела своє прекрасне обличчя? Палаючий зигзаг блискавиці, повторюючи обриси шраму, перетинав праву щоку і нижнім кінцем впирався в серце.

Ерліс несміливо простягла руку, пальці її торкнулие стіни, і на них залишився слабкий відбиток фарби. Вона розгублено відсмикнула руку й поглянула на Ратаса:

— Що це?..

— Хіба не впізнаєш?

— Ні, ні… — дівчина захитала головою. — Не може бути… Та я ж… В мене й плаття такого ніколи не було…

Розуміла, що говорить якісь безглузді, непотрібні слова, проте нічого не могла із собою вдіяти: вона вперше побачила себе збоку і розгубилася від того напливу суперечливих почуттів, що завирував у її душі. Невже вона й справді така вродлива? Як тільки Ерліс подумала про це, гострий біль обпік щоку, хоч ніхто не чіпав шраму. Блискавка на малюнку перекреслювала лице, але не спотворювала його. А от справжній рубець… ї рука мимоволі потяглася затулити його.

— Ти вже тут, Ерліс? — пролунав із порога схвильований голос Крейона. — Чудово, просто чудово! Я дещо тямлю в живописі, але це зовсім не схоже на те, що мені доводилось зустрічати. Хто б міг подумати, що Ратас… Я сам сьогодні вперше побачив. Справжнє диво!

— Там, на стіні, ще не диво, — перервав його Ратас. — Придивись-но пильніше до Ерліс, друже. Нема на світі такої грози, щоб змусила б її відступити, ані блискавиці такої, що спопелила б їй душу. Ось де справжнє, живе диво!

При останніх його словах Ерліс спалахнула — і кинулася геть із кімнати, геть із дому, туди, між скелі, де знала кожну шпаринку й де хотіла заховатися зараз від усього світу.

Чого ж вона плакала? Ратас не сказав нічого такого, що могло б її вразити, навпаки, так гарно про неї ще ніхто не говорив… Хіба що тітонька Йєла… Чому ж вона не зраділа, а знітилася, чому їй захотілось утекти?

— Ось ти куди забігла, — почулося за її спиною, і дівчина впізнала голос Ратаса. — Я знав, де тебе шукати.

Ерліс похапцем витерла сльози. Вдруге за цей день вона відчула гострий, пронизливий біль у щоці, немовби знову її краяв кинджал. Дівчина щосили притислась обличчям до скелі, ніби хотіла знищити, стерти рубець…

— Знав, де шукати… — глухо повторила вона, а тоді враз стрепенулася і палко заговорила, ковтаючи слова: — Ти все знаєш і все вмієш… Поможи мені! Я так більше не можу… Що зі мною сталося?..

Ратас поклав плащ на виступ скелі й сів. Завмираючи, вона чекала, що ж він відповість.

— Нічого страшного, Ерліс, повір мені. Просто ти °тала дорослою. Ти народжуєшся вдруге. А це завжди болісно. Нема в тебе ні матері, ні сестри, ні навіть