Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Вона шалено захотіла побачити його усміхнене обличчя, посмішку, яка робила Марка ще вродливішим, теплий погляд синіх очей, повернула голову і устами натрапила на його поцілунок. Довгий, наче вічність, ніжний і солодкий…

— Марку… — зітхнула йому в губи.

Далі чинити боязкий супротив не було сили. А його руки, що обіймали, підступно ковзнули вгору і вниз, легенько пройшлися по грудях, по стегну, пестячи та вимальовуючи ледь відчутні на шкірі кола та змійки.

Тим часом в коридорі клацнув замок, щось легенько зашурхотіло, скрипнули двері, що вели до вітальні.

— Вечеря! — прошепотів Марко їй на вухо. — Нам подали вечерю. Зараз він піде…

За кілька хвилин шурхіт і справді стих, офіціант викотив спорожнілий пересувний столик на коридор, зачинивши за собою двері.

— Лізо… — проказав Марко до неї, цілуючи у скроню, далі у плече і шию, майже біля підборіддя, ледь сягнувши кутика її вуст. Ходімо у ліжко. Ходімо…

Вона глибоко вдихнула.

— Не бійся! Ти ж завжди була такою сміливою…

Після того поцілунку у Елізабет все сплуталося у голові, закружляло перед очима зірками.

— Обіцяю, усі твої страхи марні…

— Звідки тобі знати, Марку? — зітхнула вона.

Він усміхнувся її наївному протесту.

— Але ж я кохаю тебе. Це хоч щось та має означати в такій делікатній ситуації?

Три дні минули. «Брістоль» не бажав розмикати свої обійми і випускати у невідомість. Ні Марко, ні Елізабет не могли знати, чи випадуть у найближчому майбутньому ще такі миті, бо третього дня, після того як вони повернулися з прогулянки, Марко знайшов на підлозі листа. Його просунули під двері. І вже за кілька годин вони, спакувавши валізи, їхали в Остапенковому «Форді». Прямували у передмістя Варшави, де для Елізабет вже був винайнятий скромний, але затишний будиночок.

— Ти гадав, марновірний, ми покинемо тебе у скруті? — підморгуючи, поцікавився Євген. Перевів погляд на Маркову обручку. — Юхимович сам знайшов цей будинок; шукав по своїх зв’язках, я вже там навіть був. Гарно, затишно, вмебльований усім необхідним. Навіть садочок невеликий є. Трохи відсторонений від сусідів, але недалеко крамничка, пекарня, молочник сам молоко при-носитиме. Не могли ж ми ударити обличчям в болото перед зятем містера Сеймура!.. — додав, усміхаючись.

Марко кахикнув і сердито глянув на Остапенка.

— Не дражни мене, Євгене. Я твої недолугі жарти не сприймаю, ти ж знаєш. Наче б я сам залишив Лізу у халабуді. Відтепер вона моя дружина і, як ти розумієш, я несу відповідальність за її добробут. Інша справа, що ви зі Змієнком не сповістили мене про її лист, прибуття, про номер у «Брістолі»…

— Ну, ну, не заводься, Марку! — поблажливо усміхнувся Євген. — Я справді іноді беру тебе на кпини, але ти ж розумієш, я тобі не ворог і зла не бажаю. Чого ж було не допомогти тобі у скруті, якщо у батька Полоза була така можливість! А у даній ситуації навіть не знаю, чи тебе вітати, чи співчувати: у тебе занадто молода і чарівна дружина, аби отак зараз залишати її саму у Варшаві за три дні після одруження. Тож я розумію, як тобі непросто…

Марко оглянувся назад, де на задньому сидінні розмістилася Елізабет, притримуючи рукою невеличку валізу. Під подихом вітру її волосся легенько розвівалося. Сама вона засмучено дивилася на краєвиди, що пробігали повз.

Марко незручно повернувся, простягнув руку, намацав її долоню, стиснув у своїй.

— Не сумуй… — проказав тихо англійською. — Люблю тебе!

— Якою мовою твоя дружина думає спілкуватися на місці? Адже спілкування з сусідами не уникнути… — не дуже ввічливо перебив його Остапенко. — Польською, наскільки я розумію, вона не володіє?

— Ліза непогано розмовляє французькою і німецькою. Щодо польської, я подумав, що на час моєї відсутності можна знайти їй компаньйонку. Когось із наших, хто володіє і англійською, і польською.

— У Юхимовича така сама пропозиція. Так усім спокійніше буде: і Елізабет, і тобі, і нам.

— Згоден, — кивнув Марко. — Хоч я і не впевнений, що ми надовго затримаємося у Варшаві… Та й чи надовго Польща залишиться такою, як зараз! З тих останніх повідомлень із Росії можна зробити лише один висновок: у її нових керманичів великі апетити і Україною діло навряд чи завершиться…

— Я чув, що московські лідери зараз куди більше зайняті встановленням кожен власної диктатури, ніж міжнародним поширенням комуністичних ідей… — Остапенко подивився на Марка. — Та й, судячи з провалу місії у Німеччині твого знайомого, Гінзбурга, вони не настільки успішно сприймаються за кордоном.

Швед похитав головою.

— Це все до часу, Євгене. От побачиш! Поки чиясь одноосібна диктатура не зміцніє. Які останні новини були з Москви, пам’ятаєш? «Запрацювала січкарня», а це може означати тільки одне: щойно влада зосередиться в одних руках повністю — почнеться масований наступ в усіх можливих напрямках. В Україні він вже відбувся, і Польща, яка поки цього не розуміє, на черзі. Але найбільше, Євгене, совєти ненавидять нас, тих, хто ще живий і готовий їм протистояти. Інакше не варто було б заради нас так старатися, вигадувати ці легенди з Баюрним та неіснуючим українським підпіллям. Вони добре розуміють, що українці їм не пробачать понівеченої батьківщини, що будуть повертатися за найменшої надії на підпільну боротьбу назад, за Збруч. Містер Сеймур мені казав: вас хочуть винищити по одному, виманюючи обманом. По одному… розумієш?

— Раз і назавжди поставити Московію на місце можна було ще тоді, коли нами гетьмани керували — в часи Дорошенка та Мазепи… — зітхнув Євген. — Скільки Господь не давав шансів, а нам, як поганому танцюристу, завжди хтось або щось на заваді стає.

— Запроданці або недалекоглядні українці… — відказав Марко. Хитнув головою, наче відганяв з-перед очей погане видіння. — Ти ж знаєш, я пройшов ту війну зовсім хлопчаком, мені було дев’ятнадцять. Я бачив наших, бачив їхній бойовий дух! Тільки вдумайся: тоді, у сімнадцятому, нас, українців, у царській армії