Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Почуття, що колись вирували у ньому до тієї, іншої жінки, про яку він волів ніколи не згадувати, цього разу були геть інакші. Вони більше не спопеляли, не змушували божеволіти, не затьмарювали болісно. Були спокійними, як річка, що знає, куди тече, стаючи повноводою, зрілою, по-справжньому глибокою.

— Лізо… я так люблю тебе, так боюся образити, зробити боляче, взагалі зробити щось не так! — прошепотів їй на вухо.

Щокою відчув її посмішку.

— Тоді у нас є тільки один вихід… — відповіла вона. — Житимемо цнотливо, без ревнощів, образ і суперечок, як брат із сестрою…

Марко тихо хихикнув.

— Як брат із сестрою? Оце вже ні… Нізащо.

Підхопив її на руки.

— Ай, ай… Марку, моя квітка! Моя лілія!

Довелося стебло подарованої ксьондзом лілії затиснути в зубах. Навпомацки роззувся, навпомацки поніс Лізу до кімнати, ступаючи по м’якому килиму і, сподіваючись ні об що не перечепитись, вклав на ліжко.

— Я запалю свічки… Не хочу псувати нам ці чудові сутінки електричним світлом, — сказав, поцілувавши її у вуста.

— А я до ванної кімнати… — промовила скоромовкою Елізабет. — Я швидко. Зачекай одну хвилинку…

Вона, скориставшись миттю, підвелася і випурхнула з кімнати, наче пташка, що вирвалася крізь прочинені дверцята клітки на волю.

Коли тінь від запалених свічок замиготіла на дорогих, розписаних вигадливими вензелями шпалерах, Марко озирнувся: Елізабет у спальні вже не було. Лілія з прим’ятими пелюстками одиноко лежала на ліжку. Налив із кришталевого графина у склянку води, поставив гілочку у цю імпровізовану вазу. Він зовсім забув про квіти для Лізи! Але завдяки Остапенку він і не мав коли про них думати. Ох цей Євген! І Змієнко туди ж… Одне слово — жуки!

— Це з вісімнадцятого. Еміль Вандес. Я хотів би замовити у номер вечерю на дві персони, — проказав у слухавку. — Напевне, рибу. І біле вино. На Ваш вибір. Ви ж знаєте, що у Вас варте уваги.

— Так, пане Вандес…

— І квіти… Білі троянди. Це можливо?

— Так, звичайно. Усе буде, пане Вандес.

— Хай відчинить двері, залишить усе у вітальні. Чайові будуть на столі.

— Звичайно, пане Вандес… Як забажаєте.

На тому кінці дроту клацнуло: портьє поклав слухавку.

Марко відчув, як хвилювання піднімається у грудях новою хвилею. Мабуть, то передається від Елізабет, яка просто утекла від нього до ванної кімнати. Усміхнувся собі під носа. Так… треба заспокоїтися і собі, і її заспокоїти.

Закасав рукави, розстебнув комірець сорочки. Дихати стало легше. У вітальні увімкнув світло, залишив на столі дрібну купюру для офіціанта.

— Лізо? — постукав у двері.

— Ні-ні… Не заходь, Марку! Я зараз вийду.

Він все ж, незважаючи на її протест, відчинив двері і зайшов. Завмер на порозі, споглядаючи Елізабет, що ховалася від нього за пухкою ароматною піною.

— Я замовив нам вечерю, — проказав, аби хоч щось сказати. — Спам’ятався, що ні ти, ні я нічого не їли…. А ти хочеш просидіти тут усю ніч? — поцікавився, усміхнувшись.

— Можливо… — пробурмотіла збентежено Елізабет у відповідь, занурюючись до підборіддя у піну.

— Пам’ятаєш слова нашої шлюбної обітниці? «Тілом своїм поклоняюся тобі…» — мовив, сідаючи на край ванни.

— Так… — прошепотіла Елізабет.

Маркові пальці обережно торкнулися її плеча, що вигулькнуло зі збитих пінних «вершків», піднялися по шиї до щоки.

— Зачекай… Дай мені ще кілька хвилин.

— Я нікуди не поспішаю… — відказав із посмішкою. — Я хочу до тебе.

Піднявся, зняв сорочку. Елізабет загіпнотизованим кроликом дивилася, як Марко роздягається. Розглядала його широку міцну спину, стрункі ноги, опуклі м’язи на руках, що грали під шкірою, коли він знімав сорочку. Коли повернувся до неї, заховала погляд, міцно стулила повіки. Тільки почула, як вода піднялася за край ванни і захлюпала на кахлі.

— Лізо, іди до мене! — покликав Марко, й вона відчула, як під водою його ноги ковзнули вздовж її стегон.

Розплющила очі. Він сидів у ванній напроти, простягнувши руку.

— Іди до мене! — повторив знову тихо. — Ходи…

Для того треба було виринути з води, майже піднятися, повернутися… Ох! Скільки рухів!

Його очі усміхалися, м’яка посмішка не сходила з уст. Ця Маркова посмішка! Вона снилася їй у Лондоні, не давала забути його ні на мить…

Але хіба він не побачить її оголене тіло за якісь хвилини? Чого вона так розхвилювалася? Чому веде себе, як боягузка? Нічого непристойного в тому немає. Адже так і мусить бути.

Глибоко вдихнувши, Елізабет піднялася з води. Вона бачила, як його погляд ковзнув знизу вгору, вслід за нею.

Вона швидко обернулася, вмостилася спиною до Марка і тут-таки потрапила в його обійми.

Він притягнув її до себе, обійняв міцніше, обвивши руками, ковзнув губами по щоці, по краєчку вуха.

— Ти така гарна, Лізо! — проказав пошепки, відгортаючи пасмо волосся. І від цього шепоту по її шкірі пробігла дрож, повітря в грудях забракло… — Дуже гарна!..

— А ти — спокусник! — відказала вона, торкаючись пальцями його рук, що не випускали з обіймів.

— Чого це? — сказав Марко здивовано і тихо. — Я твій чоловік. Тепер.

— Я знаю…. — зашепотіла у відповідь Елізабет. — Знаю, Марку, але нічого не можу із собою вдіяти. А ще я…

— Ну?

— Страшенно боюся…

— Я сам боюся! — відказав він їй пошепки, нахилившись до щоки. — Чесно. Страх — це мінус. А якщо мінус помножити на мінус, то це дає, як ти знаєш, плюс…

Ліза нервово хихикнула.

— Якась у тебе дивна арифметика… Заговорюєш мені зуби…

Марко і собі розсміявся.

— А що ж мені з тобою робити, Лізо, коли ти тремтиш, як осінній листок, наче дісталася не