Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Вони стояли перед старовинною будівлею костелу. Увійшли у прочинену хвіртку на подвір’я, засаджене чайними трояндами.

— Але… — прошепотіла Елізабет.

— Я знаю, ти англіканка, але іншої ради нема…

— Мені все одно, — прошепотіла Ліза у відповідь. — Господь один для усіх. Я про те, що вже пізно, священик може відмовити нам… І обручки… У нас немає обручок!

— Лізо! — Марко торкнувся її щоки і, нахилившись, поцілував її у чоло. — Я придбав обручки одразу, як приїхав сюди із Константинополя, і відтоді постійно носив їх при собі. Ось…

Швед дістав із нагрудної кишені піджака маленьку шкіряну скриньку. Обережно відкрив її, і у слабкому світлі ліхтарів зблиснуло два золотих кільця.

— Для тебе і для мене! — промовив він із посмішкою. — Бачиш, кохана? Я не зовсім пропащий!

Вони увійшли до костелу. Порожнього і лункого. Пройшли між довгими рядами лавок, зупинилися перед різьбленими бильцями, що відгороджували вівтар від зали.

— Є тут хто? — гукнув Марко. Звук його голосу підлетів вгору, до кам’яного склепіння і розсіявся в повітрі. — Отче! — повторив Марко. — Чи є тут хто?

Бокові двері скрипнули, і старенький ксьондз визирнув з-за них, здивовано роздивляючись пізніх відвідувачів.

— Що панство бажає? Богослужіння скінчилося, але…

— Отче… — Марко, не випускаючи зі своєї руки руку Елізабет, підійшов ближче до різьбленої огорожі. — Отче… Ми прийшли просити Вас, аби Ви нас повінчали.

Ксьондз здивовано обвів поглядом Марка та Елізабет.

— Молоді люди… вже пізня година, та й не робиться таке діло поспіхом. Я маю спочатку впевнитися, що ви щирі католики, вірні вченню нашої церкви. Далі ви маєте прийти до сповіді, отримати причастя… І тільки тоді! Та й то, без свідків вінчання не…

Марко похитав головою.

— Отче, Ви не так все зрозуміли. У нас немає часу для повторення катехізису і всього іншого.

І свідків у нас теж немає. Але ми кохаємо одне одного і маємо благословення батька моєї нареченої. Мої ж батьки далеко, і часу на те, аби виконати всі умовності, катма.

— Юначе, — м’яко заперечив священик. — Це не умовності.

— Пробачте, отче, так, Ви праві. Це не умовності. Але у нас немає ні часу, ні можливості пройти всі ці станції.

Ксьондз підійшов ближче, все ще здивовано розглядаючи молоду пару.

— І Ви бажаєте, аби я повінчав вас просто зараз?

— Так, — відповів Марко. — Інакше, отче, ми будемо у відчаї…

— Зачекайте, зачекайте! — проказав священик. — Скільки часу Ви знаєте цю жінку? Відповідайте мені, як перед Богом, юначе!

— Майже п’ять років… — відповів він.

— А Ви? Скільки років знаєте цього чоловіка? — звернувся ксьондз до Елізабет.

Вона, не розуміючи польської, перевела погляд на Марка.

— Моя наречена — іноземка, — пояснив він. — Тому дозвольте мені говорити за неї… — він раптом зрозумів, що англійська мова Лізи може перекреслити усі його намагання.

— Я переконаний, що то недобре, юначе… Чи відомо батькам цієї дівчини, що вона бажає вступити у шлюб із Вами?

— Так, — кивнув Марко. — Як я вже казав Вам, її батько благословив нас. Ми заручені. Отче, прошу Вас… Здійсніть обряд вінчання! Ви не порушуєте жодного закону — ні людського, ні Божого!

Ксьондз уважно подивився на Елізабет.

— У Вас чарівна наречена, юначе… Але я повен сумнівів щодо правильності вчинення таїнства вінчання поспіхом. Однак… Якби Ви були військовим, наприклад… Це хоч якось би виправдало ваш поспіх в очах Божих…

— Я і є військовий, — відповів Марко. — І за три дні маю відбути з Варшави. Я не знаю, скільки мені відміряно Богом, але я кохаю цю жінку, — Марко стиснув руку Елізабет. — Кохаю понад усе. Прошу Вас, не позбавляйте нас можливості вступити у шлюб перед обличчям Божим.

Ксьондз зітхнув.

— Я бачу єдине виправдання поспіху — щире кохання, — проказав він замислено. — Добре про вас свідчить і те, що ви звернулися до мене, а не согрішили, не маючи Божого благословення. Ну що ж, я наважуся і повінчаю вас, молоді люди. Але ви маєте пам’ятати, що поспіх обряду вінчання не применшує таїнства шлюбу і не робить його чимось незначним чи недійсним. Ви маєте…

Марко простягнув ксьондзу скриньку із обручками.

— Ідіть за мною, молоді люди! — проказав священик. — Підійдіть, станьте перед лицем Господнім. Пам’ятайте, що, обманюючи, ви обманюєте не мене, а Господа. А творячи правду, закликаєте Боже благословення на свою долю і долю свого потомства, яке Господь неодмінно дасть вам по Своїй милості. Жити у гріху є оманою диявола… Вінчання ж є таїнством і правдою.

Священик на мить обернувся до вівтаря, витягнув із кришталевої вази розквітлу гілку лілії і простягнув її Лізі.

— Це Вам, моя люба! Лілія — квітка Божої Матері.

Марко поглянув на Елізабет. У цю мить в своїй блідо-блакитній сукні, без зайвої церемонії, вона була найчарівнішою у світі нареченою. В її очах світилося щастя. Це була мить, коли усі умовності, вигадані людьми, усі поділи втратили свій сенс. Коли не створену людьми традицію, не обряд, а те, що відчуває у цю мить твоє серце, читає Бог.

Він стиснув її руку і прошепотів на вухо:

— Кохаю тебе, Лізо! Кохаю тебе!

— Кохаю тебе! — відповіла вона так само пошепки, торкнувшись щокою його щоки.

Із костелу поверталися у тиші. Мовчали усю дорогу до «Брістоля», тільки Марко міцно тримав Елізабет за руку. Не хотілося словами переривати те дивовижне, що сталося. Наче навколо них утворилася невидима, невідчутна, непробивна оболонка, що втримувала їх усередині свого простору.

Вже у номері, у цілковитій темряві пригорнув Елізабет до себе, занурився обличчям між її плечем і шиєю, вдихнув аромат, торкнувся губами