Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.

Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.

Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.

Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.

Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.

І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!

Дякую, ввічливо (але сухо!) киваю я, відвертаючи погляд до вікна. Чую, як гупають двері тамбура. Гупають, як тамбурин.

Кілька хвилин я з гордістю розглядаю пусті і мокрі поля за вікном, сірі халупи й розкислі брунатні дороги, покреслені слідами шин. Мені здається, що ми весь час проїжджаємо попри те саме мокре поле, сіру халупу й розкислу дорогу. Як же мені вдається отак легко й природно показати людині, що вона мене не цікавить, при цьому не ображаючи її, захоплююсь я собою. Одним лише поглядом демонструю нехіть до спілкування, бажання спокою, зневагу, чемність, байдужість і ще цілий жмут емоцій. Я ігнорую так майстерно, що ніхто про це навіть не здогадується. Я взагалі…

І тут чоловік з оливковими очима і благородною сивиною у волоссі опускається на полицю навпроти, видихаючи на мене багатий та потужний сніп ароматів, від яких у мене аж голова йде обертом. Він посміхається, тяжко дихаючи. Ну от, думаю я, намагаючись удавати, ніби нічого не помічаю.

Лялічка, каже він, обмацуючи мене оливковими очима, лялічка, куда ти їдеш?

Сіре чоло і ніс блищать від поту. Волохаті ручиська блукають столом, ледве не перевертаючи горнятко.

Лялічка, можна з тобою познайомитись? Як тебе звати?

Софія, зізнаюсь я.

Він починає відсувати білу шторку з вікна. Залізний дріт, який тримає її, з дзенькотом падає, боляче б'ючи його по пальцях.

Лялічка, ану покажи свої очі, каже він, забувши про шторку. Я вперто і невпевнено дивлюся у вікно.

Лялічка, наказовим тоном каже чоловік, покажи мені свої очі.

Я повертаю до нього обличчя. Він пильно дивиться на мене. Білки його очей виблискують, ніби намащені олією.

Такі, як у мене, вдоволено бурмоче.

Я киваю і посміхаюся.

Який у тебе гороскоп?

Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.

Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.

Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.

Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.

Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.

Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.

Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.

Я знову залишаюся сама, але затишок більше не повертається до мене. Натомість я знаю, що дядя Ваня повернеться обов'язково. Кицька прокинулась і, перелякана, сидить і ворушить кінчиком хвостика. її пазурі вигулькують з подушечок, готові впитися комусь в очі.

Найгірше, що я, насторожено вдивляючись у темряву за вікном, чекаю на дядю Ваню. Я не хочу, щоб він приходив. Але напевно знаю, що цього не уникнути. Потяг суне повз мокрі поля і обшарпані села, але я вже не бачу навіть цього, день став коротшим, наближається зима, я не можу вже більше читати, світла у вагоні недостатньо навіть для того, щоб відрізняти кольори, від цієї мутної жовтизни там, під стелею, і брудних вікон стає моторошно. Я закриваю книжку і ховаю її. Навіть якби було видно, читати я вже не змогла б. Адже я чекаю на дядю Ваню.

І от він з'являється і валиться навпроти мене. Його лице отупіло і ніби зменшилося. Очі потемніли, підборіддя набрало якоїсь жорстокої конфігурації.

Свєта, каже він мені, намагаючись сфокусувати погляд. Нарешті це йому, очевидно, вдається. Він вигаркує щось незрозуміле, а тоді наказує: Ти, дай мені позвонити до Свєти.

Я дивлюся на нього благально і втискаюся в стінку. Його брови стирчать войовничими кущами.

Ви ж обіцяли, що дасте мені спокій, жебоню я, немов струмочок.

Він лупить клешнями по столу, як здоровенна рибина хвостом об поверхню води.

— Шо я, блядь, обіцяв? — реве він. — Ти хто така?

У кицьки стовбурчиться шерсть на хребті. Вона шипить, блискає очима і, задкуючи, ховається в найдальшому кутку приміщення, несміливо визирає звідти, тримаючи кігтики напоготові.

Дядя Ваня якийсь час мовчить. Його погляд не виражає зовсім нічого. Я також мовчу з-під лоба спостерігаючи за ним і прикидаючи, що мені вдіяти, якщо він зараз простягне руки і схопить мене, або кинеться через стіл бити, або почне кричати, чи кине в мене горнятком з червоними вишнями. Якщо він зробить таке, доведеться бігти до провідниці, до людей з першої частини вагона, доведеться привертати до себе увагу, розповідати, пояснювати. Вони дивитимуться на мене зацікавлено, питатимуть про щось. І без того вже чули рев дяді Вані. Не тямляться від цікавості: що ж трапиться далі.

Краще вже сидіти тут. Краще вичікувати.

Я вичікую. Дядя Ваня шморгає носом.

Я люблю одну дівчину в Раві-Руській, врешті-решт повідомляє він мені урочисто. Його обличчя стає сумним і дитячим, очі наповнюються слізьми, а брови сумирно лягають, розтягнувшись на чолі, її звати Світлана, і, ти розумієш,