Жюль Верн - 20 000 льє під водою

я побудував собі верф на одному пустинному острові у відкритому океані. Там навчені мною робітники, мої вірні товариші, і я зібрали наш «Наутілус». Коли робота була закінчена, вогонь знищив усі сліди нашого перебування на цьому острові, і, коли б я міг, я висадив би в повітря і самий острівець.

— У такому разі треба гадати, що вартість цього судна величезна.

— Пане Аронакс, звичайний броненосний корабель коштує тисячу сто двадцять п’ять франків за кожну тонну ваги. Мій «Наутілус» важить тисячу п’ятсот тонн. Отже, він коштує мільйон шістсот вісімдесят сім тисяч франків, або два мільйони разом з обладнанням і не менше чотирьох-п’яти мільйонів разом з усіма творами мистецтва і колекціями, які є на ньому.

— Останнє запитання, капітане Немо.

— Будь ласка, пане професоре.

— Ви дуже багаті?

— Незмірно багатий і міг би без труднощів заплатити десять мільярдів боргу Франції.

Я пильно дивився на цю дивну людину. Чи не зловживає вона моїм довір’ям? Майбутнє повинно було з’ясувати мені це.

РОЗДІЛ XIV

Чорна ріка

Площа земної кулі, зайнята водою, обчислюється в три мільйони вісімсот тридцять дві тисячі п’ятсот п’ятдесят вісім квадратних міріаметрів[41]. Ця рідка маса має в обсязі два мільярди двісті п’ятдесят мільйонів кубічних миль, і якщо з неї утворити кулю, то діаметр її дорівнював би шістдесяти льє, а вага трьом квінтильйонам тонн. Щоб зрозуміти це число, треба сказати собі, що квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, тобто, що в одному квінтильйоні міститься стільки ж мільярдів, скільки одиниць у мільярді. Отже, кількість цієї рідкої маси майже така ж, яку могли б вилити всі річки землі протягом сорока тисяч років.

Під час геологічних епох за вогняним періодом слідував період водяний. Спочатку океан покривав усю землю. Потім поступово, в силурійський період, з’явилися вершини гір, виступили з води острови, які пізніше то зникали під час потопів, то з’являлися знову, з’єднувались, утворювали материки; нарешті земля набула тих географічних обрисів, які ми бачимо тепер. Тверда маса відвоювала в рідкої тридцять сім мільйонів шістсот п’ятдесят сім квадратних миль, або дванадцять тисяч дев’ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

Обриси материків дозволяють поділити води на п’ять великих частин: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан простягається з півночі на південь між двома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока п’яти градусів довготи. Це найспокійніше з морів; його течії широкі й повільні, припливи незначні, дощі рясні. Ось який океан судилося мені обійти насамперед за найнезвичайніших умов.

— Пане професоре, — сказав капітан Немо, — ми зараз, якщо вам завгодно, визначимо точно наше місцеперебування і відправну точку нашої подорожі. Тепер без чверті дванадцять. Ми зараз піднімемося на поверхню води.

Капітан тричі натиснув електричний дзвоник. Насоси почали викачувати воду з резервуарів; стрілка манометра показувала різні тиски, відмічаючи висхідний рух «Наутілуса», потім зупинилася.

— Ми на поверхні, — сказав капітан.

Я пішов до центрального трапа, піднявся по його металевих східцях і через відчинений люк вийшов на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води тільки на вісімдесят сантиметрів. «Наутілус» мав веретеноподібну форму, чим справді нагадував довгу сигару. Я помітив, що його черепицеподібні залізні пласти дуже скидаються на луску, яка вкриває великих плазунів. Цим я пояснив собі, чому, незважаючи на найкращі підзорні труби, це судно приймали завжди за морську тварину.

Човен, напівзахований у корпусі корабля, утворював посередині палуби невеликий виступ. Попереду й позаду нього підносилися дві невисокі кабіни з похилими стінками, заскленими товстим сочевицеподібним кришталем; одна з них призначалася для штурмана, що управляв «Наутілусом», а в другій горів яскравий електричний ліхтар, що освітлював йому дорогу.

Море було чудове, небо чисте. Довге судно ледь-ледь погойдувалося на широких океанських хвилях. Легкий східний вітерець брижив поверхню води. Обрій, звільнений від туману, був доступний для найкращих спостережень.

У полі зору не було нічого. Жодної скелі, жодного острівця не було поблизу. Не видно було і «Авраама Лінкольна». Безмежна пустиня оточувала нас.

Капітан Немо, озброївшись секстантом, визначив висоту сонця, — це давало йому географічну широту місця. Він почекав кілька хвилин, поки сонце торкнеться краю обрію. Під час спостереження жоден мускул його не здри гнувся, І прилад не був би більш нерухомий у руці мармурової статуї.

— Південь, — сказав він. — Пане професоре, чи не завгодно вам спуститися вниз?

Я кинув останній погляд на це трохи жовтувате море, що омивало японські береги, і спустився у великий салон.

Там капітан визначив місцеперебування, обчислив з допомогою хронометра довготу, перевірив свій висновок попередніми кутомірними спостереженнями і сказав мені:

— Пане Аронакс, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— Від якого меридіана? — жваво запитав я, сподіваючися, що відповідь капітана вкаже на його національність.

— У мене є різні хронометри, — відповів він, — поставлені по меридіанах паризькому, грінвічському і вашингтонському. Але на честь вас я користувався паризьким.

Ця відповідь не з’ясувала мені нічого. Я вклонився, і капітан продовжував говорити далі:

— Сто тридцять сім градусів і п’ятнадцять мінут західної довготи від паризького меридіана і тридцять градусів сім мінут північної широти, тобто ми перебуваємо на відстані миль триста од берегів Японії. Значить, сьогодні, 8 листопада, опівдні, починається наша дослідницька подорож під водою.

— В добрий час! — промовив я.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — я не заважатиму вашим заняттям. Я наказав узяти курс на схід-північ-схід на глибині п’ятдесяти метрів. Ось карти з позначенням крупних пунктів; по них ви можете стежити за напрямком. Салон у повному вашому розпорядженні, а я, з вашого дозволу, піду собі.

Капітан Немо уклонився. Я залишився сам, заглиблений у свої думки. Вони незмінно поверталися до капітана «Наутілуса». Чи довідаюсь я коли-небудь, до якої нації належить ця дивна людина, яка запевняє, що не належить до жодної? Хто викликав у неї ненависть до людства, — ненависть, яка, можливо, шукає жахливої помсти? Чи був капітан Немо одним з тих невизнаних учених, одним з тих геніїв, яким, за словами Конселя, «заподіяли багато лиха», — сучасним Галілеєм[42] або вченим-революціонером, вигнаним із своєї країни? Цього я не міг ще сказати. Випадок закинув мене на його корабель, і життя моє було в його руках: він прийняв мене холодно, але гостинно; проте жодного разу не потис руки, яку я йому простягав, і жодного разу не подав мені своєї руки.

Цілу годину я був занурений у роздуми, стараючись розгадати таємницю,