Еріх Марія Ремарк - Три товариші

кривила рота і підморгувала до нас. Моторне дитинча! Нарешті обоє дійшли згоди на резедово-зеленому кольорі. Дівчина хотіла до цього світлий верх. Але тут булочник запручався — десь-то треба було показати траур. Він настояв на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще трохи й заробив, бо ж верх він діставав безплатно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір'ї спинилися.

Тільки-но брюнетка побачила кадилак, так і кинулась до нього.

— Поглянь-но, котику, оце-то машина! Чудесна! Оце мені до вподоби!

Через хвилину дверцята були вже відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи очі від захоплення.

— Оце-то сидіння! Чудо! Як фотелі! Це не те, що той форд.

— Та йди вже, — невдоволено мурмотів «котик».

Ленц підштовхнув мене, щоб я включився в розмову і спробував нав'язати будочникові машину. Я зміряв Готфріда поглядом зверху донизу, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана і повернувся до нього спиною.

Нарешті булочник видобув свою чорну перлину з машини і, роздратований, згорблений, подався з нею геть.

Ми дивилися їм услід.

— Цей не забариться! — мовив я. — Машину відремонтував, нову жінку привів, — молодець, що й казати!

— Ну, — заперечив Кестер, — ця жіночка ще дасться йому взнаки!

Ледве парочка зникла за рогом вулиці, як Готфрід заторохтів на мене:

— Що це тобі вже зовсім запаморочило, чи що? Проґавив таку нагоду! Адже тут і школяреві ясно, що треба було наскочити на нього!

— Унтер-офіцер Ленц! — відповів я. — Станьте струнко, коли розмовляєте з начальством! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину? Варто було в цей момент подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як млинові кола.

— Не жартуй святими речами, — промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з

Кестером:

— Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.

Я витяг чек. Ленц мало не луснув.

— Та невже!… Невже… оплачено? — хрипко видушив він з себе.

— А як ви думали, зелений початківцю? — запитав я, розмахуючи чеком. — Ану, вгадайте!…

— Чотири! — вигукнув Ленц, заплющивши очі.

— Чотири п'ятсот! — сказав Кестер.

— П'ять! — закричав Юпп біля бензоколонки.

— П'ять з половиною! — гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.

— Не може бути! По ньому не заплатять!

— Пане Ленц, — звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, — чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю — от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!

Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:

— А оголошення, що я написав? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

— На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув

за нього.

— Спродав бездоганно, Роббі, — сказав Кестер. — Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!

— Даси мені авансом п'ятдесят марок? — спитав я.

— Навіть сто. Бо заслужив!

— Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? — спитав Готфрід, примруживши очі.

— Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? — дав я йому здачі.

— Хлопці, на сьогодні — шабаш! — запропонував Кестер. — Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити… Поїдемо на «Карлі» та потренуємось до перегонів.

Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

— Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?

— Ні, Юппе, — розсміявся Отто, — ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він у порядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.

VIII

— Де горить? — запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.

— Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.

До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.

— Це щось неспроста, — сказала вона підозріло.

— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?

Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.

— От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!

— Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.

Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.

— Кузина? — повторила вона зневажливо. — А коли ж має прийти та кузина?

— Це ще зовсім непевне діло, — сказав я, — але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

— Часом бувають, — відповіла вона, — але для них не позичають крісел.

— А я позичаю, — ствердив я, — бо я дуже хороший сім'янин.

— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.

— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

— Килим?! — вона аж обернулася. — Хто сказав тут слово «килим»?!

— Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру… Вона обурено дивилася на мене.

— Адже килим належить до гарнітура, — сказав я, — крісла ж на ньому стоять…

— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся. «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!

Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки — як і біблія.

Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в