Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

“Може, приснилось?” — Роберт розгублено всміхався, згадував і не міг згадати. Погляд упав на двері, і толі раптово прийшло рішення. Зрештою, чим він ризикує? А виграти може багато. Адже він не спить наперекір дальничанам. І опинився біля дверей теж не за їхнім бажанням. Чи зможе він захопити їх зненацька, побачити те, чого вони не хочуть показувати?

Він штовхнув двері, сподіваючись опинитись в коридорі. Але перед ним був фіолетовий ґрунт планети, безлисті рослини.

“Сон чи не сон?” Ущипнув себе — боляче. Він ступив кілька кроків і побачив світну постать. Таку, які бачив на березі струмка. Куб став пірамідою, потім утворилась сяюча куля. Тонке, мов голка, проміння потяглося од кулі в одному напрямку, до ґрунту. Раптом куля зменшилась, погасла, стала напівпрозорою. А на тому місці, де падало проміння, утворилися якісь живі істоти. Вони швидко переміщались на невеликому майданчику, не виходячи за його край. “Здається, я присутній при досліді, — подумав Роберт, і в нього виникли невеселі думки: — Ми всі присутні при досліді. Присутні чи беремо участь? І в ролі кого?”

“Чи не для того куля й утворила їх? — запитав себе Роберт. — Адже й ми у своїх лабораторіях вирощуємо мікроорганізми, щоб мати інформацію про світ, в якому вони живуть. Для них — це життя, для нас — дослід. Але куля робить це інакше. Ми культивуємо життя, вона, здається, викликає його порціями опромінювання. Чи не в цьому криється відповідь, якої всі ми добиваємось?”

Майданчик, на якому метушилися маленькі істоти, поступово мінявся. З’явилася рослинність, схожа на лишайник. Ґрунт потріскався, виросли горби, де виднілися пори. З них викочувались і знову зникали живі грудки. Павутиння променів, що. тяглося до кулі, наче до павука, дедалі густішало. Куля дуже швидко збільшувалась. Вона стала значно більшою, ніж на початку досліду.

Істоти, напевне, її не помічали. Та ось куля заіскрилася, вдарила пучками світла по майданчику. Істоти зникли. розтанули в промінні. Закрутилися невеликі вихори, і куля зникла…

Даремно Роберт роззирався. Фіолетова пустиня і будівля, з якої недавно вийшов, — от і все, що він бачив. Робертові нічого не лишалось, як повернутися до товаришів. Він підійшов до дверей…

IV

Усі прокинулись одночасно — бадьорі, бо добре відпочили. Супився лише Роберт, згадуючи, чи справді, чи тільки у сні бачив він дальничанина, що схилився над Свєтовим.

Люди вже не дивувалися раптовій появі дальничан.

— Хочете, поведемо вас у гості до одного з наших учених, — запропонував Ул.

— Дякуємо. Ми приймаємо ваше запрошення, — відповів Свєтов.

Гості слідом за господарями вийшли з будівлі. Свєтов ішов поруч з Атом, дивлячись під ноги. Трава, справжня земна травиця вкривала ґрунт. Попереду виднілася височезна споруда, схожа на слимака.

— Пам’ятник Творцеві, — пояснив Ул.

Земляни підійшли. Їх охопило хвилювання. У Вадима заблищали очі. Йому здалося, що він може окинути поглядом величезний простір і час. Блискучі грані сліпили очі. Вадим мружив їх і слухав, як химерно бринять вигнуті лінії, гармонія форм переходить у музику.

“Пам’ятник Творцеві. Невже в них збереглася релігія?” — думав він, підходячи ближче до пам’ятника. Сяйво граней поблякло. Він побачив тріщини у невідомому шорсткому матеріалі. В тому, як вопи впливали на уяву, вгадувався тонкий розрахунок митця. Музика наповнювала весь простір навколо пам’ятника. У людей наморочилася голова від почуттів і спогадів.

На пам’ятнику із павутиння тріщин виступили зображення. Земляни побачили істоту, схожу на краба. Але його клешні скоріше скидалися на руки. В них був якийсь предмет.

На другому зображенні теж була істота, схожа на краба, тільки з довгими щупальцями і якоюсь ніби антеною. У третьому зображенні розпізнати краба було важче, він змінився й ускладнився. Навколо нього пульсувало блакитне сяйво.

“Невже це все і є Творець? — подумав Свєтов. — І чи вкладають у це слово вони те саме поняття, що й наші далекі предки на Землі?”

— Ви вірите в Творця? — запитав він дальничан.

— Я не завжди був таким, як зараз. Я був би іншим — піщинкою в просторі й часі, коли б розумні не стали Творцем, — відповів Ул.

“Якби він сказав не “стали Творцем”, а “розумні стали творцями”, — все було б зрозуміло”, — подумав Свєтов і знову звернувся до дальничанина:

— Не розумію тебе. Хіба ти не піщинка? Інша річ — усі ви, всі дальничани…

— І я не розумію тебе. Кажеш “ти” і “ви”. Хіба це не одне й те саме?

— Ні. Я — людина, особа. Але я — представник усього людства. Інколи кажу про себе не “я”, а “ми”, “люди”, — пояснив Свєтов.

— У нас немає “я” і “ми”. Частина і ціле — одне й те саме. Інакше я не став би тим, ким є, — пояснив Ат.

Простір навколо землян змінився, і вони опинилися ві залі, подібному до того, який бачили в першій будівлі.

— Зараз прийде вчений Далекої, — сказав Ат і вийшов разом з Улом.

Не встигли земляни огледітись, як у залі з’явився незнайомий дальничанин, дуже схожий на голову Вченої Ради Землі.

— Добрий день, — привітався він за земним звичаєм.

Свєтов подумав: “Все дуже просто, важливо не гаятись”. Зосередивши волю, намагаючись не думати про зайве, він примусив себе уявити, що, зустрічаючи гостей, голова повинен стати на руки й пройтися колесом. Він уявив це і не здивувався, коли дальничанин одразу ж виконав його бажання.

І тоді Свєтов підійшов впритул до дальничанина, запитав тихо:

— Хто ти? Ат чи Ул?

Обличчя Вадима почервоніло, стало схожим на обличчя хлопчика, який бачить, що батьки роблять неправильно, але не має права сказати їм про це.

Дальничанин спокійно відповів:

— Ти хотів бачити того, хто знає більше, ніж Ат і Ул. Він перед тобою. Для цього Ат і Ул і ще троє з’єдналися в мені. Досвіду п’ятьох буде досить.

До здивування в землян приєдналися інші почуття. Найспокійнішими лишилися двоє — Свєтов і… Вадим, настрій якого різко змінився. Свєтов, який так багато випробував і передумав, і Вадим, якому життя ще здавалося казкою з усякими чудесами.

— Чого ви дивуєтесь? — запитав дальничанин. — Хіба в кожному з вас не живе багато істот — батьки, вчителі? — Він помовчав і раптом сором’язливо всміхнувся: — Звичайно, ми відрізняємося од вас, але не настільки, щоб… — і швидко додав: — А Творець або Творці зовсім мало відрізнялись од вас…

Він був дуже делікатний, але Свєтов подумав, як багато можуть важити слова “зовсім мало”.

“Нащо це