Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Роберту не дуже сподобалася назва планети. Він дедалі дужче хвилювався.

— Може, ви стомилися? — запитав Ул. — Хочете трохи відпочити?

Вони повели землян до будівлі, де височів пам’ятник. Він скидався на блискучу голку, на кінець якої було щось насаджено. Коли підійшли ближче, побачили на голці фігурку, схожу на краба з гранчастою головою. Придивившись, Свєтов помітив, що “краб” в обладунку і що в нього майже людське обличчя.

“Раніше на цій планеті жила інша раса розумних істот, — подумав Роберт, теж уважно вивчаючи “краба”. — Можливо, її знищили оці…”

— Такими були наші предки, — почувся спокійний голос Ата.

“Отже, еволюція і тут відбувалась шляхом шукання форми людини? Невже найбільш ортодоксальні вчені і письменники мали слушність? — думав Свєтов. — Але “тут” ще не означає “скрізь”… І чому неодмінно це наслідок еволюції? Який шлях пізнання розумної істоти? І яка її природа? Що ж приховано від нас?”

Він відчув, що їм ще не раз доведеться сушити голови над цією загадкою, од вирішення якої заяежатнме їхнє… життя? Чи тільки виконання місії? Чи те й друге?

Від пам’ятника люди попрямували до будівлі. Підійшли до стіни.

“А де ж двері?” — подумав Вадим і побачив, як у стіні позначився прямокутник. — Відчиняються автоматично?” — він пошукав очима на дверях ручку або кнопку на стіні — й одразу на дверях з’явилась ручка, а на стіні біля дверей — кнопка.

— Заходьте, — запросили космонавтів Ул і Ат.

“Один з них має зайти перший”, — подумав Кім.

“Як часто ввічливість буває маскою”, — Роберт подивився на Свєтова: що від вирішить?

Свєтов ступив крок до дверей. Вадим бачив, як Свєтов узявся за ручку і відчинив їх, а от Кім помітив, що Свєтов натиснув кнопку. Половинки дверей повільно розсунулися. Роберт потім присягався, що двері піднялися вгору, як заслінка у греблі, а Свєтов, коли спитали його, запевпяв, що двері були гофровані й опустилися вниз.

Вони б дуже здивувалися, коли б їм сказали, що помилилися всі.

Та як би не було, двері відчинились, і земляни ввійшли в приміщення.

— Ви можете зняти скафандри, — сказав Ат. — Тут повітря майже таке, як у вас на Землі.

Повітря було справді добре. І воно мінялося. Спочатку дистильоване, прозоре. В ньому не відчувалося ніяких ароматичних домішок. Та ось Вадим згадав про земні ліси — і повітря наповнилося приємним запахом хвої, ледь відчутною вогкістю і свіжістю, а коли Роберт подумав про морські вали, — здалося, ніби вітер доніс у цю будівлю веселі бризки моря.

— Відчувати те, що хочеться, — це добре, — пролунав голос Ата.

Свєтов непомітно подав знак землянам. Він чекав, що скаже Ат ще, як пояснить загадкове явище. Що це — масовий гіпноз?

Дальничани мовчали…

Свєтов здивовано переводив погляд із своїх товаришів на дальничан. На обличчях Ата і Ула відбивались ті ж почуття, що й на обличчях людей. (Коли б він придивився уважніше, то відзначив би деякі запізнілі реакції у господарів планети). Поступово Ат ставав немов двійником Вадима, а Ул — копією Роберта, так вони були тепер схожі. Потім вони “наче помінялися ролями. Ат став двійником Кіма, а Ул… На кого ж він схожий? Свєтов напружував пам’ять і ніяк не міг згадати, хоч для цього йому досить було глянути в дзеркало. Дивлячись на Вадима, Свєтов з ніжністю прошепотів: “Чому ж ти так хвилюєшся, хлопчику?” Те саме прошепотіли губи дальничанина, ніби ввібрали перед цим його ніжність. Рука Ула мимоволі погладила м’яке волосся Вадима, і десь дуже далеко, за межами цього залу, топко забриніли срібні радісні дзвіночки.

Вадим обернувся до Ула:

— То все це обман?

— Що розуміється під поняттям “обман”? І чому ти незадоволений? — запитав Ул.

Губи Роберта вигнулись. Різкі слова готові були зірватися з уст, але Свєтов випередив його:

— Обман — це коли людина думає одне, а робить інше.

— Людина повинна прагнути, щоб вийшло те, що задумала, — сказав Ул, з обличчя якого поступово зникав такий самий вираз, як у Роберта.

Він не відповідав спокійному звучапню його слів.

“На що ти натякаєш? — Свєтов намагався знайти зв’язок між словами дальничанина і тим, що вони тільки-но пережили. — Невже тут не пастка, а тільки помилка?”

Тиша тривала надто довго. Порушив її Ат.

— Що ви хочете подивитись?

— Зараз ми хотіли б поспати, — відповів Свєтов, і земляни зрозуміли його: треба залишитися самим.

Дальничани завели їх у круглу кімнату, де стояли ліжка.

Нарешті господарі попрощались і пішли.

— Подумаємо про щось веселе, — сказав Свєтов, і всі зрозуміли: не видавати своїх думок дальпичанам. Але як порозумітися й оцінити становище?

— Езопова мова, — запропонував Свєтов, і всі погодилися: цього шифру дальничани не зрозуміють.

Адже люди не будуть при кожному вислові чи імені згадувати все, що криється за ними. Кілька слів, що здадуться іншим не дуже важливими, людям скажуть багато.

— Бійтеся данайців, що приносили дари, — почав розмову Роберт.

Його очі були холодні. В них не відбивалися спогади.

Всі обернулися до Кіма — що скаже він? Кім промовив, розтягуючи слова у властивій йому манері:

— Нехай рада мудрих вирішує без Катіліни. Катіліна думатиме.

Кім любив вдавати з себе простака. Особисте рішення він зберігав для критичного моменту.

— Зачекати і знайти ахіллесову п’яту, — запропонував Вадим і осудливо глянув на Кіма. — А потім — штурм.

— Коли муха бачить орла, то дивується: яка велика муха! Чи зможе вона знайти в орла ахіллесову п’яту? І чи неодмінно орел полюватиме за мухою? Як казали древні римляни: орел не ловить мух. Чи не має він інших намірів? — ось що треба з’ясувати, — нарешті промовив Кім.

— Пам’ятаєте. Поліфема? — запитав Свєтов і замовк, зморщивши лоба.

Важка сонливість рантово навалилася на нього, на всіх. Вони намагалися чинити опір, але постіль вабила. Огортав солодкий туман. Тиха музика паморочила голову.

— Казка про сплячу красуню, — промовив Свєтов не те, що хотів.

Його вже ніхто не чув. Земляни спали. Не витримав і Свєтов.

ІІІ

Перший прокинувся Роберт. Розплющив очі і побачив, як біля стіни невідомо звідки виринув Ат. Підійшов до Свєтова, навіть не підійшов, а підплив, ледь торкаючись підлоги, нахилився над космонавтом. Роберт важко дихав, прикидаючись, ніби він спить. “Чи не розкриється таємниця?” Дальничанин стояв біля Свєтова і раптом зник, зайшов у Свєтова… Роберт важко звівся, ноги тремтіли. Спробував ступити крок — й знову сів. Побачив, як од Свєтова віддалилася пульсуюча вогняна кулька, підлетіла до стіни і зайшла в неї.

— Свєтов! — крикнув Роберт.

Відчайдушно рвонувшись, насилу піднявся з ліжка. Ноги стали чужі,