Любомир Андрійович Дереш - Архе

відчуття недосяж ності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч. І просто розчахнуте навстіж небо. І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:

— Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі тіні чіткі та об’ємні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, — я розумів, що він боїться глянути в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.

Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.

Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини. І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік.

Терезка сідлає номада

1

Він витер заслинені губи. — І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.

— Звичайно, але навіщо?

— Просто так, для мене.

— Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З видцями таке буває.

Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.

Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка.

За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.

— Добрий день! — голосно привітав її Антон.

Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.

Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?

Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, облич чям. У правій руці вона тримала плоскогубці з сіро блакитними ручками, у лівій — незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).

Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.

— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.

Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:

— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось…

Я Антон, а то — Тереза.

— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сиґарету. — Та шо вам розказаць, діти?

— А от шо на душі лежить, те й розкажіць.

Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.

— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.

— А шо таке?

— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у меня спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.

— А шо, невістка нездала?

— Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє має. А мій син простий такий, він плотнік.

Знаєте, тута недалєко шосте училище? То він його окончиу, і зараз работаєць.

— А шо, може, з чоловіком Ви не добре живете?

Жінка махнула рукою з плоскогубцями і подивилася кудись убік, ніби не бажала чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш упевнено.

— Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала… Я тобі так скажу, — жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки плоскогубцями. — Чоловік мій п’є.

— Шо, сильно?

— Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п’є через свєкруху. І отєц його тоже п’є.

— А чого?

Жінка знову затяглася і струсила попіл.

— Я багато не курю, — сказала вона вже цілком по свояцьки. — Тільки у маї почала… Я сама з Бреста, з Бєларусі.

Та, з 39 го… Ну, то й переїхала я до Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на «Елєктрон» пішоу, став ув очєрєдь на машину. Ну, і всьо у нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свєкровь такі були щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свєкруха так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то вона там бігала, випитувалась, як здоров’я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з чоловіком почалися проблєми.

Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць пробовала. Да так, шо й на Кульпарківську мене возили.

— А скажіть, — перебив її Антон. — Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?

— Та, то тільки від неї, зміюки такої.

— А Ви як вважаєте, чи це не пов’язано з тим, шо можна окреслити таким посполитим словом як вроки?

Жінка завмерла і міцніше стисла плоскогубці. Вона втупила погляд на Антона й відкрила рота.

— Ну та,