Ено Рауд - І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше — ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при— Он що! — вирвалося в жінки. — Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,

щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, — повідомила працівниця лікарні. — Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.

— Невже? — запитала жінка. — А він справді такий дужий?

— Неймовірно дужий, — ствердила медсестра Кірсіпуу. — На зріст — два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.

— Добросердий? — здивувалася жінка. — 3 такою зовнішністю?

— Авжеж, — вела своєї Кірсіпуу. — Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

— Гаразд, — сухо мовила вона. — Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

— Ночуватимеш все-таки у кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

— Чому? — тремтливим голосом запитав він.

— Ти зовсім блідий, — сказала жінка. — Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.

— Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, — пробував заперечити Мохобородько.

— Ти ж ніколи в житті й не хворів, — нагадала вона. — І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

— Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів — поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

— Навіщо?! — вигукнув Мохобородько. — Навіщо ви це робите?

— А так, — сказала жінка. — Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.

— А тепер спи, — тихо мовила жінка. — А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,

«Мій малесенький бідолахо», — повторила жінка

про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня

взяла трубку.

— Він зник! — пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.

— О-о, — вихопилося в жінки.

— Тож будьте напоготові.

— Дякую вам, — одповіла жінка і поклала трубку.

РОЗЛУКА

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

— Тепер скоро, — прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.

— Їдь усе-таки трохи швидше, — попрохав Півчеревичок. — Нерви не витримують оцього чалапання!

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:

— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

— Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… — читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

— Будинок номер дев’ять, — сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

— Ну поглянемо, на що здатний слон, — мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не

могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

— Та сама, — запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.

— Авжеж, — ствердив Півчеревичок. — Він, очевидячки, спить.

— Гм-м, — здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував

хоботом туди-сюди.

— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

— Можна б і починати, — зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— А що тут зволікати!

— Правильно, — погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.

— Щоб тільки не впустив його додолу! — забідкався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:

— Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’

господарчої сумки.

— Він точно в