Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

приїхав його забрати, — певно, купюра тоді виявилась чималенькою, або ж просто менти попалися добрячі, може ж і таке бути, — і Вадим до світа виливав їм душу, знову й знову розказуючи, як загинула його Влада, доки не заснув у них на бамбетлі, — якщо тільки вони самі його професійно не «відключили» одним ударом, але гріх було б їх за це й засуджувати…) Ніколи раніше мені не спадало на думку, що і в цьому союзі сильнішою з двох була Влада, — очевидно, втоптане в мене змалечку, маминими зусиллями, старовинне міфологічне повір'я, буцімто чоловік — Мужчина! — якщо тільки він не в тюрмі й не в лікарні, повинен бути «за старшого» і «про все подбати», було тривкішим, ніж я гадала: перетривало вогонь, і воду, і розвалений шлюб, і розбите (кількакротно) серце, і нічого йому не сталося, — і крізь його непроникне вічко я й дивилась, не бачачи, на Владин шлюб, як на сповнений ідеал наших бідолашних матерів: сильний — нарешті! — мужчина затуляє тебе від усіх знегод світу могутніми плечима, зокрема й фінансовими, а ти собі знай цвітеш, красуєшся та духовно вдосконалюєшся — тільки й клопоту, що інтерв'ю на всі боки давай!.. (Найсмішніше, що в тому, попередньому поколінні такі жінки ще справді водилися: вони сиділи вдома, варили борщі, студіювали езотеричну літературу, опікувалися гнаними й невизнаними митцями, часом щось пописували чи рукомесничали і в очах громади уходили за якихось страшенних діячок, а що всю дорогу який-небудь скромний трудящий чоловіченько їм усе те оплачував — і митців, і езотеричну літературу, і те, що кладеться в борщ, — про те ніколи ніде не згадувалося ні словечком, як не згадувалося в товаристві про те, що людина мусить пісяти й какати, і як то воно дамам виходило так лепсько в житті влаштуватися — то вже належить до розряду древніх жіноцьких умінь, на кінець двадцятого століття безповоротно затрачених, як ткання на кроснах чи підкурювання бешихи… Ми застали їх уже на схилку, повдовілими — їхні скромні трудящі чоловіченьки, ясна річ, помирали перші, — застали не бабусями навіть, а вийнятими з нафталіну старенькими дівчатками: дівчатка не вміли нікуди ходити без супроводу, не знали, де лежать рахунки за квартиру й телефон, на безневинне «як ся маєте» висипали на вас дві годині докладної доповіді про те, як вони ся мають, і загалом справляли враження злегка юродиве, якого не міг затлумити навіть відблиск їхньої давньої слави, — враження було дужче, бо комічне, і ця комічність заднім числом ставила під сумнів і ту славу, і ту епоху, котра таку славу вможливлювала, тож тим більше незрозуміло, як же потрапили так добре зберегтися витворені ними ідеали?!) Щойно коли без Влади Вадим рухнув, як куль без підпори, мені розвиднилося в очах — і легше від того, бігме, не стало. Я ж пам'ятала її в фазі закоханости — здавалось, це так недавно було, але ні, тому вже двічі два роки, мій принце, — як вона тоді була різко почарівнішала, ніби в її обличчі, поставі й рухах увімкнулося стишене м'яке освітлення, — бурмилкуватий Вадим поруч із нею топився на очах, як масло на сонці, явно нічого поза нею не бачачи, і це було так збіса гарно, що вже попрощавшись із ними, зоставшись на самоті, я не раз ловила себе, в таксі чи в метро, на так і не стертій із губ усмішці, як коли би заїлась варенням, а ніхто мені не сказав, — звісно, всяке щире кохання завжди є для довкілля самостійним джерелом тепла, такою собі мікропічкою, при якій кому ж не любо погрітись, і я була чисто по-бабському рада за Владку, що їй так пофортунило, але був у тому й ще один, додатковий вітамін, насправді куди для мене насущніший: своїм романом, у тридцять вісім незменш яскравим, ніж у вісімнадцять, Влада ніби демонструвала мені навіч — як у 1990-му в дні студентського страйку, — і дальшу, ніскільки не залежну од віку безмірність вготованих нам можливостей, простерту навстіж на ціле життя відкритість майбутнього — як розчахнутих брам, за якими куриться заллятий золотом обрій, — так, як вона, цього відчуття мені не вмів давати ніхто (крім, накоротко, мужчин от власне на тій самій фазі закоханости — а потім брами помалу, зі скрипом, зачинялися назад…), — та звідкіля б йому і взятися в цій вічно окраденій країні, де досі панує колгоспне переконання, ніби весь запас уготованих людині можливостей вичерпується, поки ти молодий, а далі лишається хіба що жити життям власних дітей?.. Щось у мені завжди люто бунтувалося проти цього масового переляканого прагнення мерщій «улаштуватися», угніздитися в житті, як у ліжку на спокійний сон, — не інакше, пам'ять про те, як свого часу обвально-стрімко, в межах року, вийшовши заміж удруге, обабилась і осіла тістом моя мама — при татові, навіть у найлихіші часи, ще струнка й підтягнута жінка, на яку чоловіки озирались на вулицях. (Бувши тоді зеленим дівчиськом, я, недовго думавши, склала всю вину на вітчима: дядя Володя міг бути сто раз богом у себе в хірургії, і батькові, як запевняла мама, дуже полегшив муки останніх місяців, — хоч я й сумнівалася, чи її вдячність мала сягати аж так далеко, щоб виходити за нього заміж! — проте в побуті цей лицар скальпеля й кетгуту був звичайнісінький жлоб у синіх спортивних штанях із спузирілими коліньми, незмінна хатня уніформа радянських мужчин, — мене шокував і його характерний лікарський гумор, за ідіотичністю співставний хіба, може, ще тільки з солдатським, як-от по телефону: «я вас внєматочно шлюхаю», — це мало вважатися смішним, — і якась особливо відразна вульгарність в усіх проявах тілесности: дядя Володя міг, голячись у незачиненій ванній, пукати там як у сурму сурмив, голосно блягузкати вголос із-за дверей туалету під супровід недвозначного дзюрчання, за столом уганяв мене в краску коментарями щодо закріпного чи, навпаки, проносного ефекту страви, — до харчування він ставився дуже поважно, любив «пожрать» і ще й на словах статечно обсмакувати з'їдене, в гостях після кролячої печені, колупаючи в зубах, задумливо констатував, що «да-а-а, цей кролик недарма погиб», — і знову всі сміялися, і мама також, і, о Боженьку, навіть несилувано зовсім!.. — коли я після другого курсу, по першому-таки студзагонівському роману — з гітарами-багаттями та сексом на підстеленій штормовці, — прожогом урила заміж із отчого дому, де розпаношився цей, як подумки його була звала, «одеський пошляк», то ще довгий час непримиренно вважала, ніби з моєї мами викрутив батарейки саме він — погасив і обабив,