Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

лісовиків та характерників[111], інші з жадібною цікавістю, бо єврейство, закуте у тісні мури гетто і сповите вимогами талмуду[112], живе з ними пліч-о-пліч, невідоме і загадково незрозуміле.

І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства із огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця; І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, — заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, — це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної гарячої промови.

Лейзер відчував незвичне піднесення. Блищали каламутні очі. І слова самі собою злітали з уст нестримним струмом. Лейзер невиразно відчував, що говорить зайве і що це дуже небезпечно, але спинитися не міг. Завжди принижений і пригнічений — одновірцями за злидні, а християнами і за злидні, і за віру, — він раптом відчув себе Людиною, наче невідома сила здерла з його вуст одвічну печать. Хай! Хай хоч один раз за все життя розповість він усе, що накипіло на серці за довгих сімдесят п’ять років! Він повинен, він мусить сказати цю правду, наснажену терпкою гіркістю образ і принижень. І, захлинаючись, намагаючись висловити все одразу, він говорив, розмахував руками і плутався у незвичних словах:

— Ви коли-небудь були у гетто? Ні? Навіть не знаєте, що це? Ну, так я вам поясню. Це тому, що нам не дозволяють жити в місті разом із вами. Нам дають клаптик землі. Живіть! Спочатку, може, воно й не погано було, але кожен єврей має дітей і до кожного переїздять родичі. І тоді на всіх не вистачає місця. О, яка там тіснота!.. Будинок будують біля будинку, щоб не гинув марно палець землі. І все одно землі не вистачає. Тоді починають будувати кам'яниці на три, на чотири поверхи і риють під ними підвали для бідних. З кожної щілини визирає єврей, один на одному сидить, один у одного хліб відбиває. А старости й магістрати дозволяють євреям торгувати тільки один раз на тиждень, у день торгу. Та ще й гуртом, щоб не відбити покупців у християн. Спробуй єврей продати шматок сукна — вмить оштрафують. Продавай цілими поставами. А хіба вистачить у бідного єврея грошей на цілий постав?! Ну й доводиться хитрувати, бо бідна людина теж мусить жити… Кілька чоловік купують постав у складку і продають або шиють одяг на продаж, але тоді ображаються ваші кравці: не смій шити одяг селянського крою. Не смій тримати в себе краму і докладу кравецького або сплачуй подвійний штраф. Ой, та хіба пригадаєш одразу, що нам доводиться терпіти!.. І рибою торгуй тільки двічі на тиждень, і вашого хлопчика не смій узяти в підмайстри. Гине з голоду бідний єврей. Роботи нема, грошей — нема, а платити всім і кожному треба. І тоді потрапляєш до лихваря. А ви знаєте, як підтримує він бідну людину? Як зашморг скараного на горло! Ій-бо! І виссе з нього лихвар все так, що сама суха шкіра залишиться. І тоді бідний єврей іде світ за очі шукати щастя. Все йому здається, що десь в іншому місці буде краще. А на новому місці йому не дозволяють оселитися і женуть його геть, бо і своїм нема чого їсти.

— Ну, це ти вже перебільшуєш, — перебив старого Остап, — бо ж ваші пани за вас завжди заступаються.

Лейзер урвав на півслові і раптом замахав руками, як вітряк.

— Ой пане Остапе, та ви ж нічого не знаєте! Коли гої — це по-нашому християни — образять єврея, тоді наші магнати, як реб Аврум Шмойлович, дійсно, за нас заступаються, бо ж через таких, як він, і нас кожен ненавидить і каже, що євреї з людей шкуру луплять. Ну, відома річ: коли хата горить, тоді люди не сваряться. А коли справу влаштовано, так вони знов починають своє. А у нас навіть є закон, щоб не давати милостині бідній людині. Втім, кожен мусить дати їй підводу, щоб вона виїхала з міста геть. От і мандрує бідна людина, тиняється по світу і ніде не має притулку, бо жоден кагал не прийме її, поки вона не сплатить за в'їзд. Ой, скільки кагали заробляють на цьому!.. А на хазаках!..[113] Та ви и не знаєте, що це таке хазака?! — урвав він сам себе, помітивши здивований погляд Остапів. — Ось, наприклад, орендує єврей млин або шинок. І наступає час, коли виходить термін оренди. Тоді хазяїн шукає собі нового орендаря. У вас кожен вільно приходить до хазяїна — і пропонує свою ціну, і хто дасть більше, тому й припадає оренда, а в євреїв не так. Треба піти до кагалу і добре підмастити кагальників. Тоді такій людині видається хазаку, а це означає, що жодний єврей, крім нього, не може взяти посесію. Ну, зрозуміло, шляхта тоді ображається на євреїв, бо коли багато людей бажають взяти оренду, то й ціна на неї швидко росте, а коли всі одразу відступлять, то й ціна падає, і хазяїн може навіть зубожіти на цьому… Ну, але ж хазаку дістає багатий, бо на неї треба гроші. Отже, й виходить, що багатому все дозволено, а бідному, хоч втопитися.

— Та чому ж ви таке терпите?! — щиро обурився Хома. — Ви б краще поскаржилися на ваш кагал.

— А де ви бачили такий суд, щоб він пішов проти кагалу, за бідних? — примружився Лейзер. — Або такого воєводу? Або самого пана круля? Так я вам наперед скажу: скільки не скаржитися — нічого не вийде.

— Та чому ж? Невже ви не пробували? — загули майстри.

Але Лейзер знов замахав руками.

— Ой, що ви, справді! Ви навіть самі не знаєте, що кажете. Та хіба ж можна боротися з кагалом!.. Адже ж пан воєвода не розуміє по-нашому і судить нас не сам, а з нашими засідателями, так званими тувимами. А тувими самі з кагальників, і коли вони скажуть воєводі, що оце біле, то хай воно буде з самого вугілля або з чорного дьогтю, то воно вийде біле, як книш. Їй-бо! Бо пан воєвода не стане собі сушити голови для бідного єврея і сваритися з кагалом і рабинами, які підносять йому такий ласий ралець і на ваші і на наші свята. І якщо він навіть висудив би скривдженому євреєві ту оренду і узяв його під свій захист — не жити тому бідоласі на білому світі.