Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

міські хутори, зігнали з них удів міщанських — і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта[93], коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!

— Так, сину, були великі наші провини, — кисло підібрав губи піп. — Тому й братство наше фундовано, хай єдиномисліє і мир запанує серед вірних!

В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:

— Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації[94] або до розрубу[95], знов на цехових все накинете?! А самі — руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!

Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:

— Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.

— А по скільки дасте на брата, пане майстре? — стріпнувся один з підмайстрів.

— Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч — як завжди. Та ще десяту рибу вилову.

— Тю! — свиснув один з підмайстрів. — Та на уходах[96] п'яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.

— Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, — підхопив другий. — По артілях вилов розподіляють порівну.

Кузьменко люто блиснув на нього очима, але стримався.

— Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни…

Гамір, тютюновий дим і молоде пиво сп'янили старого Лейзера.

Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.

— Ой пане Остапе, — каже він. — Ви тільки не подумайте, що євреї — це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім, як ви, православні, Їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом[97], свої тувими — лавники, і свої радці — кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному містi кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп'ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.

— Проте сплатите раз — і край. А нам щодня лихо, — зітхає Остап.

— Ой! — навіть скрикує Лейзер — наче хтось встромив у нього голку. — Що ви кажете, пане Остане?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і, шпильковий[98], і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати — сплачуй дорожне і різні мита. А за магістратські податки забули? А за біскупські?!

— А це чому? Хіба ж ви католики? — , здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.

— А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця[99], так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій[100] від папежа — піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець[101] воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.

Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.

В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті — і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидасколів[102] і ченців. Гарячою кров'ю палають кармазини старшин, матовочорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій[103], і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Бyoнaротті[104] і Данте[105].

— Padre sаntissіmе[106], - нахиляється до Курцевича Браччі. — Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном[107] Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.

Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П'ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки[108] і Гвінічеллі[109], а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?![110]

Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.

— Ну, братіку. Рано. На покров обіцяли повернутися. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.

Сп'яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.

Навколо Лейзера юрбиться купка майстрів, ловить його безладне, але захоплююче оповідання. Одні слухають, як казку про