Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

— Ой, це просто чудесно, що я тебе побачила! — каже Ліліан. Бреше, каналія. — Як там поживає твій старший брат? — Це все, звичайно, що їй треба було від мене знати.

— Прекрасно. Він у Голлівуді.

— У Голлівуді?! Це просто чудесно! Що ж він там робить?

— Не знаю, — кажу. — Пише. — Не хотілося мені розводити з нею теревені. Голлівуд, вважала вона, — то бозна-яке щастя, це в неї на лобі було написано. Так гадають майже всі. Особливо ті, хто не читав його оповідань. А мене це доводить до сказу.

— Ой, як цікаво! — вигукнула каналія Сіммонс. Тоді познайомила мене зі своїм моряком. Капітан третього рангу Блоп чи якось так. Це був один із типів, які швидше спідницю вдягнуть, ніж проґавлять нагоду, тиснучи вам руку, переламати всі пальці. Господи, як же я їх ненавиджу! — Ти тут сам, малий? — питає Ліліан. Загородила собою, каналія, весь той клятий прохід. їй, видно, страх як подобалося стовбичити людям на дорозі. Офіціант і той стояв, чекаючи, поки вона його пропустить. Але Ліліан навіть нікого не помічала. Сміх, та й годі. В офіціанта на лобі було написано, що вона йому не дуже подобається. А втім, і в самого моряка було на лобі написано, що вона йому не дуже подобається, хоч він і привів її сюди. І мені Ліліан не дуже подобалась. Усім вона не подобалась. її навіть можна було пожаліти.

— У тебе що, малий, немає дівчини? — питає далі Ліліан. Я нарешті встав, а вона навіть не подумала сказати, щоб я сидів. Такі можуть годинами продержати вас на ногах. — Правда ж, гарненький? — каже вона до свого моряка. — Голдене, ти з дня на день стаєш чимдалі кращий!

Кінець кінцем моряк попросив її, щоб вона пройшла далі. Ми, каже, загородили весь прохід.

— Ходімо до нашого столика, Голдене! — запросила мене каналія Ліліан. — Бери свою склянку!

— Та я вже зібрався йти звідси, — відповідаю. — У мене ще побачення.

Я бачив, що вона, каналія, до мене підлизується. Щоб я потім розповів про неї Д. Б.

— От мале барахло! Ну, молоток! Як побачиш свого старшого братика, скажи, що я його ненавиджу!

І пішла. Ми з моряком на прощання ще кинули один одному, що, мовляв, раді були познайомитись і т. ін. Я від цього завжди пупа вриваю. В таких випадках я щоразу кажу: «Радий був з вами познайомитись!» А насправді зовсім не радий. Та, якщо хочеш жити, доводиться говорити й таку гидь.

Після того, як я бовкнув каналії Ліліан, нібито в мене побачення, не залишалося нічого іншого, як забиратися звідти к бісовому батькові. Я вже навіть не міг посидіти й послухати, як каналія Ерні грає щось більш-менш пристойне.

Та не сідати ж мені за один столик з Ліліан Сіммопс та її моряком, щоб потім сконати від нудьги! І я пішов. Але мене розбирала така лють, коли я брав у гардеробі пальто! Завжди тобі люди все зіпсують.

13

Я йшов пішки до самого готелю. Всі сорок один — ще й _ який! — квартал. І не тому, що мені кортіло пройтись абощо. Просто гидко було знов улазити в таксі. Іноді їздити в таксі набридає так само, як ото підійматись і спускатись у ліфті. Раптом закортить просто піти — далеко чи близько, байдуже. Малим я любив виходити пішки до самої нашої квартири. Аж на тринадцятий поверх!

Уже й не вірилося, що недавно трусив сніг. На тротуарах від нього не лишилося й сліду. Проте холоднеча стояла страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її — мені був один біс, який у мене вигляд. Навіть навушники повідкочував. От коли б знаття, хто ж усе-таки свиснув мої рукавиці в Пенсі! Руки в мене геть закоцюбли. Я, правда, нічого особливого не зробив би, навіть якби й знав. Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива. Якби мені, скажімо, пощастило дізнатись у Пенсі, хто вкрав мої рукавиці, я б, мабуть, пішов до того злодюжки в кімнату й сказав: «Слухай, ти б не віддав мої рукавиці?» А той гад, що поцупив рукавиці, мабуть, відповів би таким невинним-невинним голосом: «Які рукавиці?» Тоді я, мабуть, відчинив би його шафу і знайшов би рукавиці сам. Вони, певно, були б десь у його клятих калошах абощо. Я б узяв їх, показав тому заразі й сказав: «Може, ці розтриклятущі рукавиці твої?» А злодюжка, мабуть, звів би на мене такий невинний, дурнуватий-дурнуватий погляд і відповів би: «Та я зроду-віку не бачив цих рукавиць! Якщо вони твої, бери. На біса вони мені здалися?!» Я ще, мабуть, стовбичив би перед ним з тими ідіотськими рукавицями хвилин п’ять. Треба, думав би я, зацідити цьому гадові в пику абощо… Розквасити б його смердючу мармизу! Але духу в мене, звісно, забракло б. Я б тільки стояв і люто скреготав зубами. Все, що я міг би зробити, це зневажливо, спогорда кинути йому кілька образливих слів замість того, щоб затопити в пику. Принаймні якби я кинув йому щось зневажливе, образливе, він би, мабуть, устав, підійшов до мене й сказав: «Слухай, Колфілд, чи не хочеш ти сказати, що я — злодій?» Тоді я замість заявити: «Авжеж, ти не помилився, я хочу сказати, що ти — паскудний злодюжка ще й сучий син!» — мабуть, лише сказав би: «Я знаю тільки те, що мої кляті рукавиці знайшлись у твоїх клятих калошах». І той тип одразу ж побачив би, що бити його я не маю наміру, й, мабуть, сказав би: «Слухай, давай розберемося. Ти що — обзиваєш мене вуркаганом?» Тоді я, мабуть, відповів би: «Ніхто нікого вуркаганом не обзиває. Я знаю тільки те, що мої рукавиці були в твоїх чортових калошах». І так тяглося б цілі години. Та кінець кінцем я вшився б з його кімнати й навіть не зацідив би тому гадові в зуби. Я, мабуть, пішов би до умивалки, висмалив тайкома сигарету й покорчив би перед дзеркалом люті гримаси.

Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось