Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Павлина) додав? На соду, на пасту до підлоги, на мило, на олійну фарбу, на мітлу і т. д.

Чекай, чекай, старий йолопе, та то щось на те заноситься, що вся ота затія з легальною газетою була лише ширмою для інших їхніх цілей. Могла це бути, слухайте ви мене, добре замаскована явочна квартира. А чому б і ні? До легальної редакції кожному можна зайти й вийти з неї без підозріння.

Ой бити б тебе, Йосифе, бити. Та чия рука, крім поліцая, підніметься на тебе, дряхлого?

Бронко прийшов, коли вже кінчали писати протокол. Конфісковані книги і папери, обв'язані шнурочками, лежали біля печі.

Бронко не мав відваги глянути батькові у вічі. Бачив лише його черевики й штани до колін.

— Підпишіться, пане відповідальний редакторе.

— То… то… як, Бронку?

Ясний шляк може на місці трафити чоловіка з жалю і злості за таку інфантильну безпорадність старої людини, яка іменується твоїм батьком!

Згадався (як то іноді трапляється з шухлядками у мозку) один епізод з Бронкового дитинства. Колись батько обіцяв йому піти з ним на Монастирську гору пускати звідтіль «орла». Якраз на ту неділю випав дощ. Бронко мав претензію не до неба, з якого ллявся дощ, а до батька, що обіцяв і не дотримав слова.

У Бронка таке враження, що батько, як і він колись хлопчиною, має претензії не так до дійсних винуватців лиха, як до нього, його сина.

Поглузував з себе, як завжди, коли життя надто тісно припирало його до бар'єра:

«Для звершення світової революції, брате, якраз не вистачало, щоб старий Завадка посидів собі в тюрмі».

— Прошу сідати, панно Річинська, — досить неуважно, мало не байдуже підсунув Зоні стільця голова гуртка «Рідної школи». Зоня, за звичкою, не сіла, а присіла тільки, ніби птах, готовий до льоту. Раптом помітила на письмовому столі біля попільнички помаранчеву шкірку і відразу втратила спокій.

Про що свідчить помаранчева шкірка на столі в канцелярії «Рідної школи»?

Від самого дитинства слухає Зоня пісеньку про незавидний матеріальний стан «Рідної школи» під акомпанемент відозв до національного сумління і обов'язку. Все для «Рідної школи», все в ім'я «Рідної школи»: вуличні збірки, жебрацький, негідний засіб, якого сам татко не схвалював (ніколи не відмовлявся кинути їм часом навіть срібну монету в карнавку, але з принципу не хотів, щоб пришпилювали йому значок на рукав), збірки з нагоди весілля, з нагоди хрестин, з нагоди безалкогольних різдвяних свят, не прийнятий лікарем гонорар, даток замість шлюбних повідомлень, рекомпенсата[52] за образу гонору, програний заклад, процент з виграшу на лотереї, збірки в церкві, збірки під церквою, коляда, так звана писанка з нагоди великодня — все це пливло до рідної, отієї бідної своєї школи на утримання українського вчителя, для української дітвори. Про учителів «Рідної школи» говорилось тільки одне з двох: або то люди, яких польська шкільна влада за українські непримиренні переконання позвільняла з державних посад (це стосувалось головне до старшого покоління), або ідейні фанатики, які в діяльності народного учителя вбачали далекосяжне служіння народові. Завжди говорилось про мізерне животіння учителя «Рідної школи». Економісти обраховували, що по державних школах чорнороб краще оплачувався, ніж у «Рідній школі» кваліфікований учитель з вищою освітою, але так і повинно бути. Ідея любить аскетизм. Так вважала Зоня, покійний татко і взагалі всі з його кола. А тим часом голова гуртка «Рідної школи» в такому містечку, як їхнє, дозволяє собі на… помаранчі взимку! Та навіть вона, Річинська, поки що не може дозволити собі на цю розкіш, а він, видно, має можливість купувати помаранчі… Що з цього виходить? Одне з двох: або та одвічна співанка про жалюгідний матеріальний стан «Рідної школи» — облудна брехня, або цей панок зловживає громадськими грішми. Нова прикрість схопила Зоню за серце: чого вона стільки місяців бідувала, очікувала бозна-чого, коли вже півроку тому могла бути учителькою «Рідної школи» і смакувати отакі ласощі, як палестинські, по шкірці видно, помаранчі…

Голова гуртка без виразу й руху, безвидний якийсь чоловік, байдуже чекав. Зоня просто кипіла від тої байдужості до своєї особи. Міг би нарешті запитати, неотеса, чим може він їй служити?

Не вбачаючи іншого виходу, Зоня вийняла з муфти синій службовий конверт і з гідністю поклала на стіл.

— Принесла прохання на посаду учительки в «Рідній школі».

Чоловік (як його прізвище, до біса?) глянув здивовано на Зоню і легенько відсунув конверт від себе.

— То якесь непорозуміння, панно Річинська…

— Ні, — знову підсунула йому Зоня конверт, — не непорозуміння. Я дійсно вирішила працювати в «Рідній школі».

— Та ні, — нечемно перебив її голова. — У нашій «Рідній школі» немає зараз вільного місця. Вас неточно поінформували, панно Річинська.

Зоня закинула голову трохи назад і роздивлялась чоловіка, мов картину.

— Хочете цим сказати, що відмовляєте мені?

Голова зробив невиразний рух плечима.

— Відмовити не відмовляю, бо ці справи вирішую не тільки я. Я, — він почав щось шукати між паперами, мабуть, для того, щоб уникнути погляду Зоні, — скажу вам відверто, панно Річинська, «Рідна школа» — установа всенародна, і працю в ній по справедливості повинні одержувати в першу чергу ті, хто щось дали для народу. Маю на думці одиниці, які працюють для громадськості, — він ніяково почав чухатися за вухом. — Неприємно комусь нагадувати його безідейність, але й оминути годі, коли зайшла мова про посаду в «Рідній школі».

Зоня слухала його з іронічно скривленою губою.

— То, на вашу думку, — тоненько цідила слово за словом, — наш дім замало патріотичний для того, щоб я могла одержати посаду в «Рідній школі»? А що ви скажете на те, — тут урвала риторично, — що мені пропонували державну посаду і я зреклась її?

Прищулила очі і дивилась на людину перед собою згори, чи то співчуваючи, чи то з погордою. Почувала тепер себе вищою від отієї зграї доморослих патріотів! Ніхто, з них тепер (можна не лічити кількох дурнів, які добровільно позрікалися державної посади на початку польського панування в зеленій надії, що Антанта дасть національно-автономну Галичину!) не спромігся на такий виклик!

— Так? — пожвавішав і здивувався голова, але в цьому здивуванні було більше догани, ніж подиву. Злослива смужечка пошнурувала його зморшки під очима. — Якщо так, — відповів сам собі, — то ви дуже зле зробили, панно Річинська.

Він встав з-за столу (це тільки наш русин потрафить: носити латані штани і жерти помаранчі) і пройшов до канцелярії, щоб висипати попіл з попільнички до печі.

— То наше нещастя — отой фанатизм молодих… людей без життєвого досвіду.