Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви плюньте на те й розітріть.
— Як то ти мені радиш?
— А так, пси брешуть — наші їдуть. Нічого не робіть собі з того.
— О, ні, слухайте мене, ти, видно, не знаєш ще, хто такий старий Завадка. Я, — говорю тут при Скибі, — буду подавати до суду.
— До якого суду? — спитав Скиба.
Йосиф Завадка не знав, чи його не зрозуміли, чи він не зрозумів.
— До суду, за образу гонору. Слухайте мене, ви не чули, що подають до суду за образу? Чи, може, ви з мене тут смішки робите?
Юлько Скиба не думає робити собі смішки з батька товариша. Він припускає, що старий Завадка міг його дійсно не зрозуміти. Він пояснить:
— Окупаційний суд — нам не суд, товаришу Завадка. Так?
Може бути. Може, для тих молодих, нетерплячих, отих загонистих, як його синок, державний суд дійсно не суд, але ми, стара війна, звикли шанувати державні закони, якою б владою вони не продиктовані.
Добре, згода, польський суд для них не суд, а як бути з особистою честю його, Йосифа Завадки?
— Ви почитайте, як тут змалювали мене, — тиче він «Прометея» Скибі під ніс. — Гадаю, що бодай дамо спростування в нашій газеті. Це ж не урядова, а наша газета. Слухайте мене, бо щось треба з цим робити.
— Не будемо давати спростування.
— Як то зрозуміти, слухайте ви мене? Людину образили, змішали з болотом — і нема права на це? Ні в суді, ні тут, ніби поміж своїми, — ніде не можу я, слухайте ви мене, знайти сатисфакцію?
— Ми не реагуємо на такі речі, товаришу Завадка. Принципово не реагуємо. Забавно то виглядало б, якби ми почали спростовувати все те, що про нас пишуть націоналістичні писаки. То цілої газети було б замало на спростування. Казав вам Каминецький: плюньте на це все, та ще й розітріть.
— Я перепрошую. Я чув, що мені Борис казав. Але я хочу щось спитати. Я розумію: пес бреше — вітер несе, — але інша справа, коли обзивають, ну, організацію, установу, лають ідеологію якоїсь партії, я то все розумію, коли то все гуртом, але коли одне твоє прізвище назвали? То вже зовсім інша річ, слухайте ви мене. Цього вже плазом пускати не можна, я так собі гадаю. Почитайте, як вони мене там «величають»: і «запроданцем», і «вислугачем», і «дурнем». То як це так? Мені плюнули в лице, а я маю обтертися і мовчати?
— Я ж вам уже казав, що відповідати чи спростовувати не будемо… Хай їм здається, що вони вам допекли.
— Та чекайте, хлопці, бо щось так виглядає, ніби ви смієтеся з мене. Як то «хай їм здається», що вони мені допекли? Та що їм має «здаватися», коли в мені жовч тріскає. Я не знаю, це вже мені амінь прийде. Я лише одного не розумію, слухайте ви мене, як це сьогоднішня молодь якось так забайдуже відноситься до справи гонору. Я свого сина такого не вчив. Я не хочу цим сказати, Юльку, що твій тато тебе погано вчив, але мені дуже дивно, що за мода тепер така пішла, що тебе образять, а ти вдавай, ніби тобі ніц. Для мене гонор понад усе. Не має людина честі, то не треба їй жити… Я старався, щоб і Бронко розумів так життя.
Говорить і весь час поглядає на двері, якими може увійти Бронко. «Старий ти став, Йосифе, коли вже до того дійшло, що шукаєш захисту у сина. Шукаю. Хочу просити його, хай втлумачить своїм колегам, що Завадки не вміють жартувати там, де йдеться про честь роду.
Може, нічого більше в житті не проситиму у сина (велика річ для людини, слухайте ви мене, пенсія на старість; ти, Павлино, теж не будеш потребувати невістчиної ласки), але цим разом таки попрошу його, щоб витяг мене з цієї тарапати.
Зрештою, коли з'явиться Бронко, то й хлопці стануть погіднішими до батька свого колеги. Ми, слухайте ви мене, можемо з сином і по тижневі не перекинутись словом поміж собою, але постояти один за одного, ого, то ще вміємо!»
Двері відчинились з лоскотом, але замість Бронка впустили поліцію. Конфіскація номера. Обшук. Заборона дальшого видання газети. Хто тут з-поміж панів відповідальний редактор?
— То пан, панє Завадка? Захцяло сєн пану на старосць політики? А пан вє, же та панська політика пахне криміналем?
Сміється з тебе лайдак у вічі, а ти мусиш мовчати. А що на це твій гонор, Йосифе? Важко тобі, старий? То поклади собі пластир на серце: «Окупаційний суд — не суд». Серце крається дивитись, як акуратно посортовані, позщеплювані, підшиті квитанції, архівні матеріали, кореспонденція (з сьогоднішньою поштою включно) під руками тих барбосів змішуються в одну купку паперів, на яку харкають, яку топчуть, копають ногами, ніби сміття, що стало на заваді. Повитягувані до половини шухляди нагадують щелепи з повибиваними зубами.
Кінець, Йосифе, «Волі Покуття». Газеті амінь тут, на місці, а твоє редакторство закінчиться в тюрмі.
Доредакторувався ти, небоже (а ти не догадувався, бідако, що, крім редакторства, ще й тюрму тобі доля занесла у книгу!). А все через те, слухайте ви мене, що не хотів слухати Павлини, а потягся за молодими. От молоді й вивели тебе, старого, на сухеньке.
Йосифові починає видаватися мало що не підозрілим, у всякому разі, дивним, що Скиба і Борис так преспокійно, так, ніби були до цього і підготовані, сприймають погром у редакції. Виходить, слухайте ви мене, що вони з першого номера добре знали, що газета довго не протягне. А якщо так, то виходить, ні, ви мене слухайте, то виходить, що серед досвідчених молодих знайшовся один старий дурень, який сприйняв серйозно забаву у газету.
Значить, мали рацію сусіди, що підсміювалися у кулак з його редакторського портфеля? А з цього виходить, що мали рацію і їх жінки, які і твоїх курей у їхній шкоді обзивали редакторчиними?
Слухайте ви мене, коли вже сотати нитку з клубочка, то й ремонт приміщення був потрібний, як псові п'ята нога, а як ти, ой дурень, дурень, старався!
А скільки з своєї кишені (щоб не знала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)», після закриття браузера.