Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Криничар 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Криничар" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:
Або ліпите, як Бог наказав, або ніяк!»

Сини його притишено розповідали, як батько ліпив колись кахлі для Відня. Розписував на них усе, що хотів: бричку з кіньми, гудака з гуслями, цигана з псом, дівку з коромислом, діда з піпою, дерев'яну церквицю… Знатних панів у палацах гріють коминки з нашими, русинськими, образками. Робив Галас тиглі і ллячки для золотарів з Лемберга, важки для аптекарошів Прешова, грузила, на рибний Дунай, шпульки для сербських ткаль і навіть глазуроване монисто в краї волоські. То були речі високої виправи, однаково добротні й файні на взір. Та моє замилування чомусь викликала інша ліпнина майстра ‒ візочки, коліщата, звірята і звіздаті квітки. Зримо ввижалося, що робилися вони з доброю дякою і легким серцем. І за ними я бачив того чоловіка іншим, гострий і буркотливий стариган відходив у тінь.

З якоїсь потреби, пам'ятається, зайшов я до його спочивальні і був спантеличений: голі білі стіни, груба долівка й тверда лежанка. И на дошці-поличці єдина прикраса ‒ сіра щербата подоба жінки. То не могло бути його виліпкою, робота аж надто простенька. Але ж чому для нього прикметна? Я довго чекав нагоди, аби запитати про це. Галас, що відсікав усяке пустослів'я, оживився очима. Виніс фігурку надвір і поклав на сходину. Скупий призахідний промінь спочило ліг на бокату глину.

«Цю паніку знайшов мій братко Данило, коли копав шанець під церковний мур у Станові, ‒ почав він стиха бесіду. ‒ Напав давнє городище ‒ кістки, іржею з'їдене залізо, черепки… і цей глиняний бовван. Хотіли відпровадити його до високої школи в Пешті, та я відкупив, не поскупився. А чи знаєш, чому? Бо я вгадав замір далекого в часі майстра, що дорожчий мені за брата. Може, того чоловіка й чоловіком важко назвати, може, він ще не мав того розуму, що маємо ми, але мав дар видіння. А це більше, ніж розум. Він скутуляв із глини одним подихом жіночу натуру. Без рук, без ніг, без волосся, а все ‒ як є направду і навіть більше правди, ніж у живому тілі. Я це й очима і чоловічим нутром чую. Цей крутий вигин стегон, це тверде й щедре черево, ганьбливий пуп, яблучка груденят, розрізи очей, в яких заховані радість і смуток цілого світу…»

«А чому в неї аж чотири груди?» ‒ несміливо зазвідав я.

«Не знаю, леґіню. Може, з повноти серця той майстер хотів зобразити її ще ліпшою, бо любив її. А може, хотів, аби з усіх боків виділи, що то сласна жона, невичерпна на ласки для мужа і на годулю для дитини… Ми нині лише гадати годні, та не це головне. Головне, що той давній глиняр відкрив мені спосіб, яким я добув собі ймення в горничарному цеху. Дякуючи його дарунку, я збагнув, що посудина мас нагадувати жіночий стан. Мас будити, навертати людський взір. Ось чому мої корчаги, скляниці й винні жбани так любило панство. Це і є мій потаємний хист, яким я досі ні з ким не ділився, аби не насмішити людей. Та й нащо, цього не навчиш, як не навчиш любити жону… Жони вчувають чоловічу особливість здалека, як кобила вівсяне поле», ‒ в спопелілих очах старого сіклися збитошні чортенята.

З того дня я й на мачину не шкодував, що служу цьому чоловіку. Копав глинище з потроєною силою. Не так побивався за матеріал, як грів надію, що й сам віднайду якусь дивницю. Висліпував очі, та земля ніяких дарів не показувала, лише покривлене коріння й камінці, що розсипалися на вогнисту охру, якою жони мастили пристінки до празників. Земля не виявляла мені своїх таємниць, бо я ще не мав ключів до неї.

Того літа ще встиг я зв'язати для Галасових возів солом'яні «постоли». Коли вози гриміли долі кам'яним берегом, деякі горшки кришилися, і ніяка перев'язь не могла їх уберегти. І я переплів колеса житньою соломою, а поверхи зв'язав реміняччям. Тих «постолів» ставало аж до битого путівця, а раз ми в'їхали з ними і в саме Мукачево. Городяни по тому довго торочили, що добре б так обувати возові колеса бодай на Піяці і на вулиці Святої Коруни, щоб панам не гриміло в вухах і порох не лягав на купецький крам. То їх жура, а в нас жоден горнець більше не тріснув дорогою. Мене за це виряджали в неділю з товаром на базар. Може, з подяки, а може, тому, що я знав рахунок ліпше, ніж молоді Галаси.

Кажуть, що горшки не святі ліплять. Міг би стати і я горничарем і взяти собі якусь їх дівку, і збити хижку з глини, і довбати оту глину день при дні аж до останньої ями, гробової, аби в глині й спочити. Міг би, та судьба покликала мене дзвіночком не глиняним, а сріберним.

От і рушило. Думка лінива, робота бистра. Рушило…

До полудня вигадую собі клопіт, аби збавити час ‒ і до ріки! А ввечері-другим обертом. До робітництва не пхаюся, аби не сколочувати рівний плин діла. Підперши плечима молоду липку, протинаю зором ріку і хапливо обмацую берег, що аж кипить людністю. Ріка підсилює вищання пил, стук долот, шкварчання котлів зі смолою. В сірому мурашиному юрмищі непорочно біліють тіла колод. їх кисло-твердий дух сягає аж сюди. Дух дерева, що навіть підрізане, чує воду.

Вербові плетінки для загат устеляють зарінок, як сіті на дуже велику рибу, на русалок. З берега вони вже повтікали.

Дошка з виписом «Молоко русалки» збита й лежить у бур'яні. Тепер тут мостова управа. В коморах накладено майстершик. Майстровий Рахунек на широкому гостинному столі розправив свої сувої з начерками. Його очі, висушені увагою, невідривно сидять у тих паперах. Коли якась рисочка чи кривулька йому не до вподоби, вишкрябує її нігтем і обновлює. Твердий олувок скрипить для нього, як завтрашній міст. Десятники, що прибігають за радою, бояться дихнути, аби не потривожити його загадкового чародійства. Рахунек плечима затуляє від них накреслення, як дорогу ікону від поган. Не обертаючись, відважує їм два-три слова, і вони біжать з ними на другий берег.

Берег ходить і гуде, як потривожене гніздо шершнів. Котуляє від купки до купки чорний клубок голови ‒ Йванко! Він помагає старому водовозу Гарапкові, розносить коновки між артільників. Як я йому заздрю! Завтра я зарахую йому це в повну «денну тріаду». Ба навіть у дві. І позавтра, і надалі теж. Бо то не лише люди п'ють з його

1 ... 25 26 27 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криничар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Криничар"