Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

Навіть у моєму дитинстві прес-пап’є вже не використовували за призначенням, адже на сцену вийшли кулькові ручки, тому досить довго я вважав його за модель якогось дивного човна з екіпажем із мавп.

— Ти знаєш, це, напевно, один з багатьох моїх гріхів. Я забрав його після похорону. Боявся, щоб не загубилося у колотнечі. А тепер, розумієш, вирішив передати тобі. Як пам’ять про твого діда Івана.

— Дякую, — зворушився я, приймаючи з дядькових рук дерев’яну реліквію. — Мирославе, подивися. Це — прес-пап’є. Його зробив мій дід.

— Він був скульптором?

— Він був людиною, — сказав я дещо пафосно, спровокований нападом родинної сентиментальності.

Дядько ствердно кивнув головою.

Мирослав взяв у мене прес-пап’є і став уважно роздивлятися, а я спробував пояснити, як кріпиться промокальний папір і в чому сенс цього приладу.

Дядько Вареник зітхнув і змахнув сльозу, що набігла у кутику ока:

— Твій дід Іван був людиною! Ти знаєш, що через нього я до тебе й приїхав? Твоя мама дала мені мобільний…

При всіх сентиментах треба сказати мамі, щоб давала родичам телефон приймальні — це водночас і ввічливо, і необтяжливо.

— … і я думаю: Серьога мене точно зрозуміє. Бо він такий, як його дід.

Мирослав виразно подивився на мене з-під лоба і відійшов до вікна, щоб краще вивчити прес-пап’є — маневр водночас і ввічливий, бо залишав нам простір для родинних розмов, і безпечний, бо давав можливість прийти на допомогу у складну хвилину.

— Ти ж знаєш, що твій дід мене розколов? — дядько Вареник розхвилювався й судомно тер долонею об долоню. — Я стукав у КГБ. Давно. Ще з технікуму, коли нас взяли за націоналізм. Ти чув про цю історію?

Звісно, я чув про неї, але без подробиць.

— Ну, як це буває, молоді, дурні, організували якусь спілку, стали листівки розклеювати, — я помітив, що Мирослав зі своєї позиції біля вікна прислухається до нашої розмови. — Ну, мене і взяли. Поставили питання руба — або тюрма, або співпраця. А я ж молодий, шістнадцять років, все життя попереду. От і писав їм оце саме все життя. Я тоді вирішив навмисне на сантехніка піти учитися, щоб не було на кого стукати. Гадав, відчепляться…

Я пригадав, що у дев’яності, коли розвалився Союз, дядько Вареник із родиною раптово зірвався з місця і втік буквально світ за очі, до Псковської області, у село із промовистою назвою Люті Болота. Ми не знали, що й думати про це, а дід тільки мудро посміхався — він давно все зрозумів.

— Я думав, що почнуть публікувати списки. А насправді нас просто просіяли, когось залишили у спокої, а хтось і досі пише… — з цими словами дядько знову поліз до своєї торбини і видобув звідти величенький газетний згорток. — Ти знаєш, я так звик писати, що не можу зупинитися. От і вирішив написати, як воно насправді було — як мене взяли, як били, як обіцяли, як погрожували. Як воно насправді було.

Всередині згортка виявилася картонна тека, а в ній — чималий стос списаних кострубатим почерком аркушів.

— Вся правда. Як було, — він постукав зверху жовтим від нікотину старечим пальцем. — Останній звіт. Щоб усі знали.

Я не розумів, як саме треба сприймати подібну сповідь, тому про всяк випадок вирішив залишитися незворушним.

Дядько не дочекався реакції і після паузи продовжив:

— Я назвав це «Сексот». Секретний сотрудник. Тут і про твого діда. Словом, все, як було.

Не знаючи, як далі поводитись, я пересунув стосик до себе і взявся перебирати сторінки:

— Дуже цікаво. Ну, і що ти хочеш з цим робити?

Дядько Вареник набрав повні груди повітря, аж розійшлися ґудзики на потертій картатій сорочці:

— Книжку б видати. Щоб усі знали. Бачиш, раніше я боявся, що хтось довідається, а тепер сам все чесно написав, щоб на моєму прикладі люди вчилися.

Я мовчки продовжував гортати сторінки, намагаючись зметикувати, що робити далі.

— Серього, у пам’ять про діда, я тебе прошу, допоможи мені видати цю книжку. Ти ж у столиці живеш. Письменники знайомі, видавці. Твоя мама розповідала…

Я не зміг стриматися, щоб іще раз подумки не подякувати мамі.

— Віддай у якесь видавництво, хай надрукують. Тільки щоб люди хороші.

Я рішуче підвівся:

— Дядьку, тобі дуже пощастило. Це чудово, що ти до мене прийшов, бо Мирослав, — я жестом запросив останнього приєднатися до розмови. — Мирослав у нас режисер, він дуже добре розуміється на книжках. Я — що? Я — бізнесмен. А він — людина творча, почитає і скаже, яке видавництво може це надрукувати. Почитаєш?

Мирослав підняв на мене здивовані очі.

Дядько Вареник знову витер сльозу в куточку ока.

— Тільки там почерк може не дуже. Я ізвіняюся, коли що не так.

— Не кремпуйтеся. Я розберу, — Мирослав швидко опанував здивування і ввічливо виступив наперед. — Я почитаю і про свої висновки розкажу Сергію, — він значуще подивився на мене і додав, правильно розставляючи мізансцену. — А він то вже вам скаже, що далі з тим робити. Згода?

— Дякую, — підвівся з фотеля дядько Вареник, розуміючи, що розмову закінчено. — Ну то я побіжу?

— Дякую за подарунок, — я поставив на стіл перед собою віднайдену сімейну реліквію і знову щиро притис дядька до грудей. — Не пропадай.

Коли приземкувата дядькова постать, так само боязко ступаючи по килиму, зникла за дверима, я обернувся до Мирослава:

— Вибач, що тебе вплутав. Дядькові буде легше, якщо знатиме, що рукопис потрапив до рук відомого режисера.

— Та розумію, — засміявся він у відповідь. — Чи я не знаю, що таке ті провінційні генії і пророки? Твій ще не сильно нарваний. А бувають такі — хоч по наґлу поміч біжи.

— А, до речі, як тобі ця історія? Він і справді був стукачем, мама щось таке підозрювала, а дід — точно знав. У нього на цю братію нюх іще з таборів. Оце з ним обіймаюся, а сам гадаю, чи писав він на нас — на маму, батька, діда, чи не писав.

— А яка різниця? — спитав Мирослав. — Що це змінить?

— Слухай! — я взяв до рук дядьків рукопис і перегорнув кілька сторінок. — А тут, напевне, про це теж написано. Ти митець і можеш оцінити — як це воно стукачу жити серед людей, серед родичів і писати на них. А раптом і справді вийшло цікаво? Може, хтось із видавців візьметься?

Він не гірше за акторів вмів одним виразом обличчя передати потрібну емоцію і зараз скептично пересмикнув губою:

— Перепрошую, старий, але то не може бути цікавим за самим