Олена Печорна - Грішниця

хоча траплялися й ті, хто їх мав, а пізнавши любов до своєї дитини, не міг залишитись осторонь чужих. З’являлися й випадкові люди, з мотивами, зрозумілими лише їм самим. Я не мріяла про нових батьків, занадто живими були спогади про рідних по крові, тому й довіритися комусь не поспішала. Жила, як жила, – нічия. До того ж, не могла сприйняти сам процес вибору, у ньому було щось безглузде, навіть жорстоке, це чимось нагадувало вибір потрібного товару в магазині. Ми знаходилися вже в середніх групах, тому подібних відвідувачів приймали рідше, аніж малеча. Бажаючих взяти вже, як то кажуть, практично сформований екземпляр, було мало, тому що ризик більший, наслідки нібито могли бути менш прогнозованими.

Якщо ж потенційні батьки таки знаходились, дітей зазвичай збирали в ігровій кімнаті, де за нами й спостерігали, обираючи свого. Дехто хотів зробити це непомітно, тоді все відбувалося на вулиці під час прогулянок, проте їх присутність все одно помічалась, ми це відчували якимось незрозумілим чином. Звичайно, тринадцятирічні діти вже не бігли в обійми до незнайомої людини зі словом «мама», проте воно застигало вже зі знаком питання в погляді. Навіть сьогодні робиться моторошно, коли згадуються ті дитячі очі, вони пронизували, як рентген, от тільки знімок робився з душі або серця. Не знаю, що відчували в такі моменти дорослі, однак це було страшно, хоча ще страшніше було усвідомлювати, що й цього разу приходили не за тобою, ти так і лишився нічиїм. Нічиїх був цілий інтернат. Сніжана після таких відвідин завжди плакала не тому, що її не обрали, просто знову і знову згадувала своїх батьків, яких ніхто замінити вже не міг.

Тієї весни шанс стати чиєюсь випав Лізі, нашій сусідці по кімнаті. Вона була тут уже третій рік, а до того жила з батьками-наркоманами, які в прямому сенсі згнили в неї на очах. Коли вона розповідала про це, ми завжди з жахом затуляли вуха, а Ліза при всьому цьому змогла залишитися настільки дитиною, що часом просто дивувала. Її віра в чудеса, добрих фей і подібну фантастику перемагала все, навіть страшний досвід минулого. Вона всюди носилася з ляльками, яким шила симпатичні рожеві сукні з рюшиками й мереживом, а ще чомусь була переконана, що їй обов’язково пощастить і вона знайде нову сім’ю. І дійсно, її вибрали. Це було забезпечене подружжя, якому для завершеної картинки стандартного щастя не вистачало тільки дитини, і Ліза з її ляльками в рожевих сукнях потрапила в яблучко. Коли ми прощались, вона плакала й кожній із нас говорила, що наступною стане вона, і головне, у це вірила. Ми ще довго махали руками услід дорогій іномарці, на якій наша Ліза поїхала у своє нове життя. Перші тижні сумували, ходили повз пусте ліжко й потай зітхали, хоча все одно раділи за неї.

А потім, одного дощового дня, вона повернулась, вірніше, її повернули. Привезли все на тій же дорогій машині з безкінечними «вибачте, ми виявилися не готовими до подібної відповідальності». Пам’ятаю, як голосно кричала в коридорі Світлана Петрівна:

– Ви ж не товар у магазин повертаєте! Це ж дитина!

Лізу ми не впізнали, це була не вона, а якась нова, незнайома дівчина. Вона не розповідала казки про добрих фей, не малювала гномиків у зошиті, не шила рожеві сукні, а всі ляльки викинула у вікно. Ми дивилися на неї й нишком ковтали сльози, неначе зрадили кожну з нас, а потім чемно сказали: «вибачте». З Лізою довго працював психолог, вихователі та вчителі були по-особливому ласкавими, однак знадобилося кілька довгих місяців, аби вона вперше подивилася навколо більш-менш усвідомлено. Поступово Ліза відійшла, проте ляльки на її ліжку вже ніколи не сиділи рівними рядочками, вона перестала вірити й довіряти, вже не чекала на нових тата й маму й була переконана, що на них просто не заслуговує. А ті люди, напевно, продовжували дозрівати, не усвідомлюючи, що накоїли насправді. Дітей не можна зраджувати, бо це діти.

* * *

– Який же Новий рік без ялинки? Ларисо, подивися-но, що я на горищі знайшла.

Жінка захоплено поглянула на штучну ялинку, трохи прим’яту й страшно запилену.

– Красуню доведеться добряче помити! Шкода тільки, що лісом не пахне.

– Думаю, що в майбутньому і з цим щось вигадають, а поки що ми можемо попросити діда Федора, щоб він із лісу соснових гілок приніс.

Лариса пожвавилась:

– Ви – геній, Маріє Степанівно. Давайте, я сама до лісу сходжу, тут не так уже й далеко.

– Не знаю, дитино, слаба ти ще, та й до лісу одній…

– Не заблукаю, не бійтеся, та й хто говорив, що ліс – це найкращі ліки. Вирішено, іду лікуватись.

– Що ж, тільки одягайся краще, дитино. А я невеличку сокирку знайду, десь була в господарстві, маленька така, зручна, і торбинку.

Ларисі завжди здавалось, що ліс ось тут недалечко, лише руку простягни – і торкнешся колючих сосен. Проте виявилось, що йти до нього довелося чи не півгодини, вона навіть устигла втомитись, однак від прогулянки отримала величезну втіху. Десь високо вгорі гуляв вітер, заплутувався в соснових гілках і спадав до землі дзвоном невидимих дзвіночків. Лариса попросила в сосни пробачення й різким ударом обрубала одну з нижніх гілок. Пальці почервоніли від холоду, потрібно було повертатися назад.

Коли ліс уже випустив жінку зі своїх обіймів, позаду почувся шум мотора й за хвилину з’явилось авто з ялинкою на даху. За кермом сидів чоловік. Помітивши Ларису, він зменшив швидкість, а, порівнявшись, пройшовся поглядом із голови до п’ят. Лариса продовжувала йти мовчки, даючи зрозуміти, що на випадкові знайомства не розраховує, проте чоловіка це не зупинило, і він заговорив.

– І що робить така красунечка сама в лісі? Часом не проліски шукає? А то я б допоміг.

Жінка продовжувала йти мовчки, жодного разу не озирнувшись. Незнайомець не відступав.

– Ти диви, яка неговірка. Мама заборонила з незнайомцями розмовляти? А ти не бійся, я добрий дядечко.

Лариса спинилась, пильно подивилася на чоловіка й холодно відповіла:

– От і їхав би добрий дядечко додому, ялинку діткам відвіз. Чоловік спантеличено забігав очима:

– А ти не відьма часом? Додому ще встигну, а заразом таку кралю підвезу, це часу багато не займе. Покатаємось, солоденька?

Лариса посміхнулась, якось хижо оголивши зуби, граційно підійшла до машини і, витягнувши з торбинки сокиру, прошепотіла:

– А зі смертю покататися не хочеш?

– Ти що!!! Ти… Ти що патякаєш, шльондро? Почекай, зараз я навчу хороших манер.

Незнайомець рвонув ручку дверей і вискочив