Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…

— А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…

— …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…

На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.

Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього н а серці…

А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни. то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.

— Ти не думай нічого, синку, — надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. — Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…

— Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць. — розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.

— А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?

— А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.

— А гроші? Г роші чиї були?

— Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.

— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.

— Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?

— Просто цікаво. Пригадай, пригадай.

— Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…

— О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!

— А… а нащо тобі це?

— Просто цікаво. Йди!

І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.

Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.

Розділ п'ятий,

з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти

Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.

Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.

Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.

Вона мовчки підбадьорливо кивнула.

Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.

Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…

— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітио.

— Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?

— Та нічого, дякую… А ви?

— Спасибі, теж нічого…

— Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!

Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.

— Гм… — він опустив очі. насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…

— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному «бобику»…

— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.

— Овва! Чого це раптом, сусіде?

— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.

Запала напружена тиша.

— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум. — звузив очі Семен Семенович. — І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.

— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.

— І мені вельми жаль.

— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що. коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійка ми. І пише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.

— Ну, знаєте, це. сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Недобираю!

— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.

— Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.

Знову запала хвилинна мовчанка.

— Так не дасте?

— Був би дурний, якби дав.

— Нзвпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!

— Це я. значить, такий?! Я?! Це я. значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви. сусіде…

— Це… це не я. сусіде, а ви. сусіде… Ви! Ви! — аж захлинувся Семен Семенович.

— Що?.. Що?.. — Павло Максимович звузив очі. — Ви. здається, хочете щось сказати!.. Ну. кажіть, кажіть!

— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…

Вони вже не говорили, а кричали.

Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.

Бамбури принишкли.

Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали «Розпрягайте, хлопці, коні…», а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.

І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихотіти. Не можна було втриматися.

Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.

Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному «Запорожці».

Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал —