Джордж Мартін - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нездатна відступити, Вогнемрія повернулася до бою і узялася мордувати своїх мучителів, доки пісок драконового поля не всіявся смаленими трупами, а повітря геть не засмерділося димом та паленою плоттю. І все ж стріли та списи продовжували летіти. Кінець настав, коли стріла з арбалета поцілила одне з очей дракониці. Напівсліпа, розбурхана болем від десятку менших ран, Вогнемрія розкинула крила і ринула вгору просто на велику баню в останній відчайдушній спробі виламати собі вихід у відкрите небо. Вже послаблене жаром драконового полум’я, склепіння луснуло під силою удару, і наступної миті половина його впала додолу, поховавши і драконів, і драконоборців під тисячами пудів великого та дрібного каменю.
Так скінчився Приступ Драконосхрону. Четверо таргарієнівських драконів лежали мертві, знищені за ціну страшенних людських втрат. Лишилася неушкодженою лише власна дракониця королеви… і коли обпалені та скривавлені, проте якимось дивом ще живі люди вибиралися з димних руїн, Сиракс зронила на них згори усю силу свого гніву.
Містом рознісся вереск тисяч голосів, змішаний з драконовим ревищем. На пагорбі Раеніс над Драконосхроном з’явився вінець жовтого вогню, що палав так яскраво, наче там сходило сонце. Навіть королева тремтіла, вдивляючись удалину, і на її щоках блищали сльози. Дехто з королевиного почту поспіхом утік з даху, злякавшись, що вогонь скоро охопить усе місто, ба навіть Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі. Інші подалися до замкового септу молитися про порятунок від біди. Сама ж Раеніра схопила у обійми останнього живого сина, Аегона Молодшого, відчайдушно притиснула до себе і не бажала відпускати аж до тієї миті, коли Сиракс впала з неба.
Без ланцюгів та вершниці Сиракс могла б легко втекти щонайдалі від безумства. Адже небо належало їй. Вона могла б повернутися до Червоного Дитинця, залишити місто, навіть полетіти до Дракон-Каменя. Невже її прикликав до пагорба Раеніс галас та вогонь, ревіння та передсмертний вереск драконів, сморід палаючої плоті? Цього ми знати не можемо — так само, як і того, чому Сиракс вирішила сама кинутися на юрбу, дерти людей пазурами та зубами, жерти їх десятками, замість зронити вогнеспад згори, де ніхто з натовпу не зміг би їй зашкодити. Ми можемо тільки переказувати те, що сталося.
Багато незгодних між собою розповідей ходить про смерть королевиної дракониці. Хтось приписує діяння Гобові Рубайлу з його сокирою, хоча в це нам повірити найважче. Невже одній і тій самій людині по силі протягом однієї ночі вбити двох драконів одним і тим самим способом? Хтось розповідає про безіменного списника, «червоного від крові велетня», який зістрибнув з розбитої бані Драконосхрону просто на спину драконові. Інший сам бачив, як лицар на ім’я Варік Пшеничка відрубав Сиракс крило мечем валірійського булату. Був і такий собі арбалетник Біб, який хвалився по усіх шинках та харчівнях, наче то він завдав дракониці смертельної рани, доки один з людей, вірних королеві Раенірі, не втомився слухати патякання його брудного язика і не вирізав його стрільцеві з рота. Правди тепер вже ніхто не дізнається; єдине, що ми знаємо напевно — тієї ночі Сиракс закінчила свій земний шлях.
Втрата разом і сина, і дракона лишила Раеніру Таргарієн душевно зруйнованою та довіку невтішною. Вона сховалася у своїх покоях і нікого до себе не пускала. А тим часом засідала рада. Усі погодилися, що Король-Берег втрачено, і місто треба залишити. Неохоче її милість дала згоду вирушити наступного дня на світанку. Грязючна брама знаходилася у руках ворогів, усі кораблі на річці згоріли або потонули, тому Раеніра з невеликим почтом вислизнула Драконовою брамою, маючи намір рушити угору берегом до Сутіндолу. Разом з королевою поїхали брати Мандерлі, четверо вцілілих воїнів Королевогвардії, пан Балон Березняк з двадцятьма золотокирейниками, чотири з королевиних двірських панн і останній її живий син — Аегон Молодший.
XXIII. Гуркотень
Тим часом у Гуркотні сталося чимало подій не меншої ваги, і наш пильний погляд звертає тепер туди. Коли звістка про заворушення у Король-Березі досягла війська принца Даерона, чимало молодшого панства запрагнуло негайно рушати в наступ на місто. Серед них вирізнялися пан Джон Розстан, пан Рогер Пшінка і князь Унвин Пик… але пан Гоберт Вишестраж наполягав на поміркованості дій, до того ж Двоє Зрадників відмовлялися брати участь у нападі на столицю, доки не задовольнять їхні примхи. Згадаймо, що Ульф Білий вимагав віддати йому в володіння великий замок Вирій з усіма землями та статками, а Грізний Гуго Громобій не погоджувався на щось менше, ніж королівська корона.
Чвари скипіли, наче у казані, щойно Гуркотень із запізненням дізнався про смерть Аемонда Таргарієна у Гаренголі. Короля Аегона II ніхто не бачив і не чув, відколи Король-Берег потрапив до рук його зведеної сестри Раеніри, і багато хто вже боявся, що королева наказала його таємно стратити і сховати тіло, аби не уславитися як убивця родичів. А тепер загинув ще й брат короля Аемонд. «Зелені» раптом опинилися і без короля, і без гідного ватажка. Наступним у черзі до престолу стояв принц Даерон. Князь Пик наполягав, що юнака треба негайно проголосити принцом Дракон-Каменя, а інші, вважаючи Аегона II мертвим, хотіли вже вінчати Даерона на царство.
Двоє Зрадників погоджувалися, що без короля не можна… та мали на думці зовсім не Даерона Таргарієна.
— За ватажка мусить правити сильний муж, а не зелений хлопчак! — оголосив Грізний Гуго Громобій. — Престол має належати мені!
Коли Зухвалий Джон Розстан завимагав від нього відповіді, за яким правом той сміє зазіхати на королівський титул, пан Громобій відповів:
— За тим самим, що й Завойовник. Бо я маю дракона.
І справді, після того, як Вхагар нарешті знайшла свою смерть, останнім і найбільшим живим драконом на усьому Вестеросі лишився Вермітор, яким колись літав Старий Король, а тепер — Грізний Гуго, байстрюк-ковальчук. Вермітор був утричі більший від дракониці принца Даерона, Тессаріони, і жоден, хто бачив їх поруч, не мав сумнівів, котре з чудовиськ здатне нагнати на ворога більше страху.
Певно ж, марнославство Громобоя не личило особі підлого роду, але байстрюк таки напевне мав у собі дещицю таргарієнівської крові. До того ж у битві рука його виявилася важкою, а з прибічниками — щедрою. Останнє, як це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені», після закриття браузера.