Люко Дашвар - Мати все

Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, – сказав Юрко.

– Нам би спочатку доїхати до неї, – відповіла Іветта.

Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався.

– Що сталося, Юрочко? – Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста.

– Плани міняються, Іветто Андріївно, – якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. – Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху…

Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку.

– Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах…

– Це ви не переймайтеся, Юрочко, – перебила його Іветта. – Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. – Показала в бік крайньої хати. – Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір’я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду».

– «Видимі ознаки наявності» – це круто! – полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця.

Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір’я. Бачиш: у вікнах світло – значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена – хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п’ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!»

Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути – завалиться. Хвіртка – навстіж. Світло у вікні – тьмяне. Та головне – по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, – скубало собі кудлате собача.

Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! – дорікнула собі. – І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»

Не встигла підхопити сумку – двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.

Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:

– Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…

Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.

– Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?

– Там… З міліції… – прошепотіло дівча.

Молодуха обернулася до Іветти.

– Так… Геть за хату! – крикнула.

Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти – їй?

З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою – бігом. «Дисципліна залізна», – вразилася Іветта.

Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.

– Не маєте права! – кричала йдучи. – Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…

Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, – додавала аргументів. – Може, така згодилася б?… Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він – неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня – просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша – працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».

Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:

– Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?

Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять, не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі – мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані – SOS!

«Я не помилилася, – подумала Іветта. – Тут живуть порок і розпуста».

– Так! Я не зрозуміла… – вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.

Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала:

– Продайте мені вашу старшу дочку.

– На органи? – зацікавлено запитала вагітна.

Іветта приголомшено відсахнулася:

– Ми можемо поговорити в домі?

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».

Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:

– Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…

Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…

– Бідно живете… – сказала якомога голосніше. – Чого вам не вистачає найбільше?

Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.

– Грошей! Дуже важко! Дуже…

Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.