Жоржі Амаду - Габрієла

шанованим і грізним політичним лідером. Влада прийшла до нього під час боротьби за землю, коли могуття Казузи Олівейри похитнулося. Він підтримував старого Сеабру, той віддав йому владу над районом. Двічі він був префектом, тепер — сенатором штату. Що два роки він міняв префекта, підтасовуючи наслідки виборів, але суть справи не змінювалась, бо управляти продовжував той самий полковник Раміро, чий портрет на увесь зріст можна було бачити в парадній залі префектури, де відбувались різні збори і урочисті свята. Його найближчі родичі або друзі по черзі обіймали посаду префекта і жодного кроку не ступали без погодження з ним. Син Раміро Бастоса — дитячий лікар і депутат палати штату — зажив слави доброго адміністратора. Він прорізав вулиці, розпланував майдани і сади; за час його правління місто почало змінювати свій вигляд. Подейкували, що полковник Раміро робив усе це задля того, аби його сина обрали до палати штату. Насправді ж полковник по-своєму любив місто, як любив садок при міському будинкові чи фруктовий сад у маєткові. В міському садочку він посадив побіля дому навіть яблуні і груші, виписавши щепи аж із Європи. Йому подобалось, щоб місто було чистим і охайним (заради цього він переконав префектуру в доцільності заміни ослів вантажними автомобілями), забрукованим, озелененим, зі справною каналізацією. Він наполягав на будівництві красивих будинків, радів, коли приїжджі говорили про красу Ільєуса, про красу його майданів і садів. Але водночас вперто залишався глухим до деяких інших нагальних проблем: наприклад, спорудження лікарні, заснування міської гімназії, будівництва доріг у провінції і організації спортивних майданчиків. Він невдоволено морщився, коли заходила мова про клуб «Прогрес», і навіть чути не хотів про боротьбу з мілиною в порту. Цими питаннями він займався лише тоді, коли це було вкрай необхідно, коли він відчував, що в противному разі його авторитет може похитнутися. Так було, зокрема, з шосейною дорогою, спорудження якої було започатковано зусиллями двох префектур — Ільєуса та Ітабуни. Раміро Бастос з недовір'ям ставився до різних новацій, особливо до нових звичаїв. А оскільки опозиція складалась зі жменьки невдоволених, які не мали ані сили, ані ваги, то полковник майже завжди здійснював те, що хотів, абсолютно ігноруючи громадську думку.

Проте, незважаючи на всю свою владу, останнім часом він відчув, що його незаперечний авторитет і сила його слів, котрі раніше ставали законом, — дещо похитнулися. Зробила це не опозиція, ні, хіба на таке здатні ці безпринципні людці? Було схоже, що до цього призвів сам розвиток міста і зони какао, які, здавалося, ось-ось випорснуть із його тремтячих рук. Чи не власні онуки виступили проти нього, коли він примусив префектуру відмовити у позичці клубові «Прогрес»? А газета Кловіса Кости, хіба не здумала вона обговорювати проблему відкриття гімназії? Одного разу він почув, як його онуки сказали: «Наш дід — ретроград!» Він терпимо ставився до кабаре, будинків розпусти, до шалених нічних оргій Ільєуса. Чоловікам це потрібно, він сам був молодим. Але він не розумів, навіщо ці клуби для юнаків і дівчат, де вони допізна патякають і де навіть заміжні жінки (ох, оці вже сучасні танці!) кружляють в обіймах сторонніх чоловіків. Яке безсоромство! Жінка має сидіти вдома і піклуватися про сім'ю та дітей. Дівчина на виданні має вчитися шити, грати на піаніно, осягати премудрості кухні. І все ж таки йому не вдалося, як він не намагався, заборонити заснування клубу.

Цей Мундіньйо Фалкан, приїжджий з Ріо, випорснув з його рук, він не приходив до нього ні за порадою, ані просто з візитом, він усе ухвалював сам і робив те, що хотів. Полковник інтуїтивно відчував у експортері ворога, який завдасть йому чимало прикрощів. Зовні вони підтримували якнайкращі відносини. Коли вони зустрічалися, а це траплялося нечасто, — то обмінювалися ввічливими словами, дружніми запевненнями, пропонували взаємну допомогу. Але цей Мундіньйо почав скрізь пхати свого носа, навколо нього гуртувалося все більше людей, він говорив про Ільєус, про його життя, про його прогрес, немов це було його особистою справою, входило лише в його компетенцію, немовби він мав тут якусь владу. Мундіньйо походив з родини, котра звикла порядкувати на півдні країни, його брати мали вагу в суспільстві і чималі кошти. Полковника Раміро, здавалось, для нього не існувало. Хіба не цим пояснюється вчинок Мундіньйо з прокладанням проспекту вздовж морського узбережжя? Він раптово з'явився у префектурі як власник узбережних земельних ділянок з уже готовими планами і кресленнями.

Насіб повідомив Раміро Бастосу найсвіжіші новини, полковник уже знав про те, що пароплав «Іта» сів на мілину.

— Мундіньйо Фалкан прибув на ньому. Кажуть, що справа з розчисткою мілини…

— Зайда… — перебив його полковник. — Якого дідька він приїхав до Ільєуса, що йому треба від нас? — говорив він суворим голосом людини, яка в минулому палила фазенди, здійснювала напади на селища, жорстоко знищувала суперників.

Насіб здригнувся.

— Зайда…

Немов Ільєус не був краєм іноземців, що з'їхались з усіх усюд. Але Мундіньйо відрізнявся від решти. Інші поводились скромно, одразу ж підкорялися владі Бастосів, їхні бажання не сягали далі того, щоб заробити побільше грошей, обжитися, швидше взятися за освоєння лісу. Вони не претендували на турботи про «прогрес міста і району», не брали на себе клопоту у розв'язанні питання — що треба Ільєусу? Кілька місяців тому до полковника Раміро Бастоса звернувся власник одного ільєуського тижневика — Кловіс Коста. Він задумав організувати компанію для видання щоденної газети. Кловіс Коста уже нагледів машини в Баїйї, тепер йому потрібні були гроші. Він почав популярно пояснювати свою ідею: щоденна газета, мовляв, означатиме новий крок у прогресі Ільєуса, адже жодне провінційне місто штату ще не видає своєї газети. Журналіст розраховував одержати гроші у фазендейро, всі вони стали б його компаньйонами в органі, котрий захищав би інтереси зони какао. Раміро Бастосу ідея не сподобалась. Від кого і від чого захищатиме цей орган? Хто загрожує Ільєусу? Чи не уряд часом? Опозиція була надто мізерною і до уваги не бралася. Щоденна газета видалася полковнику надмірністю. Якщо у нього попросять коштів на щось інше, він готовий їх дати. Але тільки не на щоденну газету..

Кловіс вийшов від нього пригнічений, він поскаржився Тоніко Бастосу, другому синові полковника, міському нотареві. Він міг би одержати трохи грошей у деяких фазендейро. Але відмова Раміро означала відмову більшості. Коли б він звернувся до них, вони, поза всяким сумнівом, запитали б:

— А скільки дав полковник Раміро?

Полковник більш не думав про цей випадок. Видання щоденної газети становило, окрім того, певну небезпеку. Варто буде