Люк Бессон - Артур і війна двох світів

Темрякос хотів кричати, але з його горла не вилетів жоден звук, ніби й голос зрозумів, що Упиря нізащо не спинити.

Арчибальд також вийшов із кабінету і старанно замкнув за собою двері.

РОЗДІЛ 11

Темрякос знищений. Його очі наповнилися слізьми, і сум його такий глибокий, що він не має сил злізти з підвіконня, куди встиг заскочити. Визирнувши зі свого кошика, Барахлюш помітив Темрякоса, засмученого, як Джульєтта після прощання з Ромео.

А наша солодка парочка відшукала прохід між книжками і зістрибнула на стос книжок, що лежав на письмовому столі.

— Обережно! Там, у вагоні! — зарепетував юний принц. Хоча йому здавалося, що він промовляє винятково пошепки.

Темрякос це почув, але лихо настільки його зламало, що він і не збирався втікати зі свого прихистку. Покрутивши головою навсібіч, Артур помітив бідолашного нападника.

— Йому не слід вірити — він ще підступніший за свого батька! — прошепотіла принцеса до хлопчика.

Одначе розгубленість Темрякоса така очевидна, що Артур відчув жаль. Тому й вирішив наблизитися до свого недавнього ворога.

— Темрякосе, я так тебе розумію… І співчуваю тобі!

Вояк підняв очі. Вперше у нього не виникло бажання кинутися на противника.

— У мене теж так буває… Я рідко бачу свого батька. Він увесь час живе у місті, там у нього робота, а мене він лишає влітку тут, у бабусі з дідусем. Я часом сумую за ним, але в глибині душі він мене любить… — поволі промовляв Артур, намагаючись пояснити те, чого пояснити неможливо.

— Але ж він інколи… він же приїздить до тебе? — тихо спитав Темрякос.

Хлопчик не знав, що кажуть у таких випадках, але зрозумів, що треба сказати правду.

— Так, інколи…

Темрякос зітхнув.

— Ось у цьому й проблема! Мій батько НІКОЛИ не буває зі мною! Навіть інколи! Ніколи не скаже доброго слова, ніколи не приголубить, лишень зиркає, зиркає недобрим поглядом!

— А ви хоча б колись розмовляли? — спитав Артур.

— Він звертався до мене тільки тоді, коли хотів мене вилаяти чи дати наказ, навіть зразу два — і всі різні! Часом я питаю себе: чи любить він мене взагалі? — тихо промовляв Темрякос, ніби душа, яка стільки років мовчала, не витримала, і він відчув потребу комусь висповідатися.

Хлопчик вражений щирістю розмови. Навіть із найкращим своїм шкільним товаришем він не спілкувався з такою довірою.

— Не хочеться переривати вашої чоловічої розмови, одначе дозвольте вам нагадати, що ми тут перебуваємо зі спеціальним завданням, яке потрібно виконати! — пролунав голосок Селенії.

Вона з'явилася, як завжди, зненацька і, як завжди, в чудовій формі. Темрякос розгубився. Йому хотілося б ще порозмовляти, щоб, зрештою, все з'ясувати.

— Темрякосе, тобі ліпше спитати його самого! — чесно сказав Артур.

— Як це — самого? — перепитав здивований бідолаха.

— Ти йдеш до батька, стаєш перед ним і питаєш: «Тату, ти мене любиш?»

— А далі? — зацікавився Темрякос.

— А далі… далі я не знаю. Та хай би що він відповів, ти в будь якому випадку позбудешся проблем!

— Щось я тебе не дуже зрозумів, — сказав Темрякос, обеззброюючи всіх своєю щирістю.

Він і справді обмежений у своїх розумових здібностях, і, щоб зрозуміти когось, йому годилось би позичити сірої речовини…

— Тоді ти заспокоїшся і перестанеш весь час про це думати! — підвела підсумок принцеса і, схопивши Артура за рукав, потягла його за собою.

Темрякос печально поглянув їм услід.

— А я… Чи не міг би і я піти з вами? — спитав він.

Щоб промовити таку довгу і складну фразу, йому довелося добре напружити свої мозкові звивини.

Артур схвильований одвертим несподіваним проханням. Ще кілька годин тому ніхто й не подумав би, що Темрякос такий вразливий, як дитина. Тим більше — Селенія…

— Темрякосе, це все дуже мило, але не годиться так просто переходити з одного табору в інший, — повчально промовила принцеса. — Скільки вже селенелій ти переслідуєш мініпутів, і навіть якщо мій народ тобі вибачить, йому все одно потрібен час, щоб забути всі образи, що ти заподіяв!

Темрякос понурив голову.

— Я… розумію… мені шкода… — з відвертим каяттям у голосі прошепотів він.

Селенія подивована, і їй усе важче стримувати свої почуття.

— Як на мене, перехідний період потрібен. Виріши свої проблеми з батьком, і я обіцяю, що внесу твоє питання на раду мудреців!

— Справді?! — зрадів Темрякос, як дитина, якій пообіцяли зірку з неба.

— Слово принцеси!

У душі вічного вгіяка буря — йому хочеться усміхатися і плакати одночасно. Відчуваючи повінь незнаних раніше почуттів, він запанікував і, якби міг, зразу ж звернувся б до лікаря. Насправді йому медична допомога не потрібна, бо діагноз нескладний: у Темрякоса прокинулися емоції. Раніше вони спали, бо йому хронічно бракувало любові, тож і розбудити їх не було кому. І якщо йому все ж таки випишуть рецепт, то в ньому буде приблизно таке: «Темрякосе, навчись усміхатися іншим, і тоді інші усміхнуться тобі!» Це прописна істина — її можна прочитати у Великій мініпутській книзі на сторінці сто одинадцятій.

Кошик будівельного крана торкнувся підлоги, і троє наших героїв вискочили з нього.

— Треба наздогнати У! — вигукнув Артур, озираючись навсібіч.

— Згода, його потрібно наздогнати, але як нам бути з такими маленькими ногами? — насмішкувато відповіла Селенія.

— Зараз щось вигадаємо! — відповів Артур, не припиняючи озиратися.

Нарешті за кутом напівзруйнованого карткового дому він побачив те, що шукав — прекрасний американський джип, удосконалений хлопчиком власноруч. Він замінив звичайні колеса на тракторні, і тепер автомобіль схожий на міжпланетний всюдихід.

— Ой, невже ти нас примусиш сісти в цього монстра на колесах?! — жалібно писнув Барахлюш.

— Будь ласка, без реплік! Можеш іти за нами пішки! — насміхалася з нього Селенія, сідаючи в кабіну.

Принц удавав із себе незадоволеного, але поліз за нею.

— Готові? — лукаво поцікавився Артур.

— Та ніби, так! — відповіла принцеса, ухопившись за петлю безпеки.

Артур стукнув дверцятами і увімкнув електродвигун. Суперджип з підскоком рвонув із місця. За кілька хвилин Артурові вдалося приборкати залізного коня, і вони помчали, лавіруючи між стосами розкладених на підлозі книжок. Набираючи швидкість, джип летів до дверей.

— А ти певен, що він проїде під дверима? — спитала принцеса, позираючи на високий дах кабіни.

— Ніскілечки не певен! — бадьоро відповів Артур, примушуючи пасажирів затамувати подих.

Автомобіль ось-ось уріжеться в двері, але в останню хвилину Артур викрутив кермо і, заплющивши очі, скерував його в щілину, яку зненацька помітив. Тріски полетіли врізнобіч, петлю безпеки вирвано з м'ясом, але наші мандрівники встигли нагнути голови, інакше їх би спіткала доля Марії-Антуанетти[1].

— Якби ти так їздив на