Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

помер батько. Потім я гарненько оглянув останнє генуезьке судно «Андреа Доріа», що стоїть тут на якорі, — як воно побудоване тощо, — а тим часом настав вечір. Удень я частенько поглядав тайкома на твоє віконце, голубко моя, але не знайшов жодної хвилинки, щоб пробратися до тебе, — за мною ж бо невідступно слідкували. І тоді я вирішив діждатися ночі — адже ключ від будинку в мене є. Блукаю собі знічев'я вуличками, і ось біля освітленого входу до однієї таверни мені раптом спадає на думку згаяти вечір десь у шинку, а заразом і трохи подивитись, як поводяться тут городяни й чужоземці. Все це задля справи, розумієш? Ну добре, входжу я до таверни, беру пляшку вина й сідаю за стіл, спершись ліктями так, наче весь світ мій і не болить у мене голова за мою бідолашну Мігу, в якої помер батько і яку я навіть не міг утішити. А довкіл такий гармидер, наче там вавилонське стовпотворіння. Німці, бургундці, іспанці, італійці, нідерландці… І кожен щось ґерґоче, лається, кричить, кожен своєю мовою, але цмулять вино всі на; один манір. Жодного вільного кутка, жодного вільного стола, і тільки коло мене ще двоє вільних місць. І тут з'являються двоє бундючних хлопців, я їх добре знаю один — капітан «Андреа Доріа» а другий — його лейтенант Переступають через стіл та лави й сідають біля мене. Я залюбки посуваюсь, бо познайомитися з ними мені було б дуже важливо, кожнісіньке їхнє слово для мене на вагу золота. Однак сиджу я з таким виглядом, наче зроду їх не бачив, а тоді ще й прикидаюся сонним, кладу голову на руки і взагалі поводжуся так, ніби мене ніщо в світі не цікавить. А сам нашорошив вуха й слухаю. Нарешті ці двоє зайд гукають, щоб їм принесли вина, і молодший, лейтенант, уже обіймає за талію шинкарку. А другий сидить сумний, похмурий, мов у воду опущений. Я, звісно, міг би з нього досхочу посміятись, але, присягаюся честю геза, там було не до сміху Ну, сидимо ми, слово по слову, спершу мова йде, певна річ, про наші славні діла, про бойовище позаминулої ночі, про те, як «Непорочне зачаття» пішло на дно. Душа моя — на сьомому небі! І раптом серце в мене аж похололо — я почув добре знайоме мені ім'я: вони згадали, Міго ван Берген, про тебе!

— Про мене?! — зойкнула дівчина. — О Боже, той капітан, італієць, говорив про мене? Матір Божа, Яне, Яне, захисти мене від нього! Ох, як я його боюся!

— То он воно що! Виходить, той собака полює за тобою? — вигукнув Ян Норріс глухим голосом, і Міга, кивнувши головою, вся тремтячи, сховала обличчя в нього на грудях.

Молодий гез заскреготав зубами і злісно засміявся:

— Не такий страшний чорт, як його малюють. І скоро той мерзотник звідає це на власній шкурі! Заспокойся, Міго, хіба я не з тобою, хіба мало в мене добрих товаришів? Бідна дівчинко, як. ти тремтиш!

— О Господи! Яне, я не знаю, що тепер робити. Адже тут хазяйнують оті всевладні, пихаті чужоземці! Хто завадить їм здійснити їхні лихі заміри? Ох, Яне, Яне, візьми мене з собою — сьогодні вночі, зараз же!

Ян Норріс обняв бліду, тремтячу наречену, всіляко намагаючись її втішити. І коли йому це трохи вдалось, він почав розповідати далі про те, що сталося з ним у таверні «Під золотим левом».

— Чуб у меня став дибки, кров застугоніла в скронях. Та я мусив стримуватись, щоб не виказати себе, а це було нелегко. І все ж таки Ян Норріс упорався з собою й сидів так, наче не розумів по-італійському ні бе, ні ме. Присягаюся графом Лумеєм, вони там замишляли брудну справу, чорнішу за ніч. Але тепер я знаю все, і цього досить. Післязавтра вдосвіта «Андреа Доріа» виходить у море — адміралів наказ уже надійшов, — і, оскільки обставини дуже сприятливі, завтра вночі ті двоє мають здійснити свій підступний план. Завтра вночі моя горличка Міга ван Берген з поміччю диявола й лейтенанта Леоне делла Роти має стати власністю капітана Антоніо Валані. Завтра вночі вони нападуть на твій будинок, але зроблять це так тихо, що не почує жоден сусіда, і жодна душа в цілому Антверпені не згадає про це. На галіоні з Мігою! Швиденько знятися з якоря, хлопці-молодці, — і гайда на лови баламутів єретиків, швиденько у відкрите море! Хто ж бо почує серед морських просторів крики на ґвалт і плач маленької Міги? О небо й пекло! А Ян Норріс сидить собі в «Золотому левові» і не може навіть писнути, тільки стискає потай у руці ножа і не має права вкласти на місці двох мерзенних шептунів!

— Ох, Яне, Яне, заради твоєї й моєї матері… заради нашого кохання, врятуй мене! Не дай, щоб я потрапила до їхніх рук! Краще смерть, ніж отака наруга!

— Вгамуйся, вгамуйся, дівчинко! До завтрашньої півночі ще далеко. В Амстердамі ми ще не раз, сидячи біля вогню, згадуватимемо про цю історію. Покладися на мене, серце моє, нічого поганого з тобою не станеться, поки Ян Норріс ще твердо стоїть на ногах! Та слухай же далі, я розказав не все. Я хочу ще раз розповісти тобі, як вийшло, що вони відчули в мені другого капітана чорної галери. Це була вже веселіша історія, ніж та, яку я щойно розказав.

— Ой, Яне, Яне, послухай, як б'ється в мене серце!.. О Боже милий, хто захистить бідолашну Мігу? Яне, тікаймо краще сьогодні, зараз, я вже не можу тут спокійно дихати, я задихаюся в цій кімнаті!

— Спокійно, спокійно, люба Міго. Я б залюбки взяв тебе з собою сьогодні, і човен для нас знайшовся б, але ти тільки прислухайся до того, що діється внизу, на вулицях! Ціле місто вже знає, що сюди проникли переодягнені люди з чорної галери. Чуєш отой гамір унизу? Бігають, нишпорять… То вони шукають мене, і зараз нам не пощастить вибратися звідси. Сядь і не тремти так, нам іще нічого не загрожує, а час — найкращий порадник. Думай про ту хвилину, коли ми сидітимемо в Амстердамі біля каміна. Ха-ха-ха, нехай шукають! Ян Норріс надто спритний і хитрий, та й шкода було б хлопця, якби його повісили, чи не так, Міго?

— Ох, Яне, Яне!..

— Міго, люба, поцілуй мене ще раз і… ще раз… а тепер повернімося до моєї розповіді. Сиджу я, одне слово, й кусаю собі до крові губи, але