Габріеле д'Аннунціо - Насолода

– Я вважаю, це плітки, більш нічого, – втрутилася до розмови флорентійська графиня донна Б’янка Дольчебуоно. – Джорджо тепер у Парижі.

Андреа чув усю цю розмову, хоч правобіч балакуча графиня Старніна постійно намагалася привернути його увагу. Слова Дольчебуоно були недостатніми для того, щоб пом’якшити гострий укол, якого йому завдала Анджельєрі. Йому хотілося знати про все до кінця. Але Анджельєрі не стала продовжувати розмову. Й інші розмови змішалися з п’янкими пахощами чудових троянд із вілли Памфілі.

«Хто він, цей Джорджо? Можливо, останній коханець Елени? Елена прожила частину літа в Люцерні. Вона приїхала туди з Парижа. Покинувши розпродаж, вона відмовилася поїхати в дім Міано». У душі Андреа всі факти свідчили проти неї. Його опанувало невтримне бажання побачити її, поговорити з нею. До палацу Фарнезе запрошували на десяту годину. О пів на одинадцяту він був уже там, чекаючи на неї.

Чекати довелося довго. Зали швидко заповнювалися людьми. Почалися танці. У галереї Аннібале Карраччі[98] на фресках квіритські[99] напівбогині сперечалися красою з Аріадною, з Галатеєю, з Аврорами й Діанами; пари, що кружляли в танцях, були оточені пахощами парфумів; руки дам у рукавичках стискали плечі кавалерів; голови, прикрашені самоцвітами, то нахилялися, то випростувалися; ледь розтулені роти блищали, як пурпурові; голі плечі вкрились вологою; груди дам, здавалося, прагнули вирватися на волю під тиском хвилювання.

– Ви не танцюєте, Спереллі? – запитала Габріела Барбаризі, смаглива, як гарненька оливка, проминаючи його в обіймах партнера-танцюриста й тримаючи в одній руці віяло та всміхаючись родимкою в куточку рота.

– Трохи згодом, – відповів Андреа. – Трохи згодом.

Байдужий до презентацій і до привітань, він відчував, як зростає в ньому болісне нетерпіння марного чекання, й блукав від зали до зали. «Можливо» примушувало його боятися, що Елена не прийде. «А що як вона не з’явиться? Коли я тоді знову її побачу?» Він натрапив на донну Б’янку Дольчебуоно; й не розуміючи, чому, підійшов до неї, говорячи їй кілька чемних фраз, відчуваючи певну полегкість у її компанії. Він хотів поговорити про Елену, розпитати про неї, заспокоїтися. Оркестр заграв лагідну мазурку; і флорентійська графиня зі своїм кавалером пішла в танець.

Андреа підійшов до групи молодих синьйорів, які стояли біля дверей. Там був Людовіко Барбарізі, герцог ді Беффі, Філіп ді ґалло, Джино Боммінако. Вони дивились, як кружляють у танці пари, й базікали досить злостиво. Барбарізі розповідав, як він побачив округлі груди графині Луколі, що танцювала з Вальцером. Боммінако запитав:

– Але як тобі вдалося?

– А ти спробуй заглянути за корсаж. Запевняю, ти не будеш розчарований…

– А ви зазирали під пахви мадам Кризолорас? Загляньте!

Дюк ді Беффі показав на танцівницю, над білим, як лунійський мармур, чолом якої палахкотіли пасма рудого волосся, нагадуючи одну зі жриць на полотнах художника Альма-Тадеми. Її корсаж підтримувався на плечах простою стрічкою, а під пахвами виднілися два густі пучки рудого волосся.

Боммінако заходився розмірковувати про незвичайний запах рудих жінок.

– Тобі цей запах добре знайомий, – сказав Барбарізі з лукавим натяком.

– Чому?

– Мічільяно…

Молодик вочевидь із приємністю почув ім’я однієї зі своїх коханок. Він не став протестувати, лиш засміявся. Потім обернувся до Спереллі:

– Як у тебе справи? Я бачу, ти шукаєш свою кузину. Вона тепер танцює з моїм братом. Он вона.

– Погляньте! – вигукнув Філіп ді ґалло. – Повернулася Альбоніко. Вона танцює з Джанетто.

– Повернулася також Муті, тиждень тому, – сказав Людовіко. – Яка чудова красуня!

– Вона тут?

– Я ще її не бачив.

Андреа стрепенувся, боячись, щоб хтось не докинув глузливого зауваження стосовно нього. Та поява княгині Іссе попідруч із міністром Данії відвернула увагу друзів. Він, підштовхуваний невтримною цікавістю, усе ж таки хотів поновити розмову про свою кохану, сподіваючись щось довідатися про неї; але не наважився. Мазурка закінчилася, група розпалася. «Вона не прийшла! Вона не прийшла!» Внутрішня тривога так опанувала його, що йому захотілося покинути залу, бо перебувати в цій юрбі стало для нього нестерпною мукою.

Обернувшись, він побачив, як на вході до галереї з’явилася герцогиня ді Шерні попідруч із послом Франції. За мить він уже зустрівся з нею поглядом, і в цю мить їхні очі, здавалося, змішалися, проникли одне в одного, ніби припали до джерела. Обоє відчули, що він шукав її, а вона – його. Обоє також відчули, як їхні душі ніби провалюються в тишу посеред цього гамору, ніби біля них розверзлася прірва, в якій зник весь навколишній світ під натиском єдиної думки.

Вона йшла історичною галереєю з фресками Карраччі, де натовп був не такий густий, тягнучи за собою довгий шлейф із білої парчі, який переслідував її, наче важка хвиля, що котилася по підлозі. Така біла й така проста, йдучи, вона оберталася й відповідала на багато привітань, зі стомленим виглядом, усміхаючись із певним видимим зусиллям, яке морщило їй куточки рота, тоді як її очі здавалися набагато більшими під безкровним чолом. Не лише чоло, а й усі лінії її обличчя були надзвичайно блідими, тому здавалися духовно витонченими. Вона вже не була ані тією жінкою, яка сиділа за столом Ателети, ані тією, що торгувала речами на аукціоні, ані тією, яка стояла якусь мить на тротуарі Сикстинської вулиці. Її краса тепер мала вираз найвищої ідеальності, особливо помітної посеред інших дам, чиї обличчя були розпалені танцями, збуджені, надто рухливі, дещо конвульсивні. Деякі чоловіки, дивлячись на неї, впадали в задуму. Вона вселяла тривогу, неспокій, неясні прагнення навіть у тупі або легковажні душі. Той, хто мав вільне серце, з глибоким тремтінням уявляв, як він із нею кохається; той, хто мав коханку, відчував невиразний жаль, мріючи про недоступне йому сп’яніння в невдоволеному серці; той, хто страждав від ревнощів чи обману, розбуджених іншою жінкою, переймався відчуттям, що має шанс одужати.

Вона йшла, відповідаючи на шанобливі привітання, огорнута поглядами чоловіків. У кінці галереї вона приєдналася до гурту дам, які жваво розмовляли, обмахуючись віялами під картиною Персея та закам’янілого Фінея. Там були Ферентіно, Маса д’Альбе, маркіза Дадді Тосінґві, Дольчебуоно.

– Чому ти так пізно? – запитала в неї ця остання.

– Я довго вагалася – приходити мені чи ні, бо почуваюся не вельми добре.

– А й справді, ти дуже бліда.

– Думаю, в мене знову почалася невралгія, як торік.

– Нехай її ніколи в тебе не буде!

– Поглянь-но, Елено, на пані де Бусасьєр, – сказала Джованелла Дадді своїм дивним хрипким голосом. – Тобі не здається, що вона схожа на верблюда у своїй кардинальській мантії з жовтою перукою?

– Панна Ванлоо сьогодні ввечері втрачає голову через твого кузена, – сказала Маса д’Альбе княгині,