Габріеле д'Аннунціо - Насолода

– Я почуваюся кепсько.

– Що з вами?

Не відповівши, вона обернулася й стала прощатися з усіма. Але ті наслідували її приклад: вони вийшли всі разом. Молоді синьйори обмінювалися жартами з приводу невдалого спектаклю. Маркіза д’Ателета сміялася, але Ферентіно, схоже, перебувала в препаскудному гуморі. Слуги, що чекали в коридорі, викликали карети, наче це відбувалося біля дверей театру або концертної зали.

– Ти не їдеш до Міано?[97] – запитала Ателета в Елени.

– Ні. Повертаюся додому.

Вона зачекала, стоячи на краю тротуару, поки під’їде її карета. Дощ вщухав. Між великими білими хмарами з’явилося кілька синіх плям. Бруківка блищала від проміння, яке падало від них. І синьйора в білому та рожевому одязі, в чудовому плащі, який спадав вільними симетричними складками, була прегарною. Учорашній сон постав перед Андреа, коли він заглянув до її карети, обтягнутої всередині атласом, наче будуар, де блищав срібний циліндр, наповнений гарячою водою, призначений гріти маленькі ніжки герцогині. «Бути там усередині разом із нею, в тій інтимності, такій затишній, у тому теплі, утвореному її диханням, серед пахощів зів’ялих фіалок, споглядаючи через затуманені шибки вулицю, покриту багнюкою, сірі будинки, сірих людей!»

Але вона тільки злегка нахилила голову до дверцят, не всміхнувшись; і карета від’їхала до палацу Барберіні, залишивши в душі неясний смуток, невиразну пригніченість. «Вона сказала «можливо». Тож вона може й не прийти до палацу Фарнезе. І що тоді?»

Цей сумнів наповнив його глибокою тривогою. Думка, що він її там не побачить, була для нього нестерпною. Він тепер тяжко переживав кожну годину, прожиту далеко від неї. Він запитував сам себе: «Невже я вже кохаю її так сильно?» Здавалося, його дух метався у колі, в якому туманно миготіли всі відчуття, що він їх переживав у присутності цієї жінки. Зненацька вони виникали в його пам’яті з дивовижною чіткістю: якась її фраза, інтонація голосу, якась поза, порух її очей, форма канапи, на якій вона сиділа, фінал сонати Бетховена, якась нота зі співу Мері Дайс, постать служника, що стояв біля дверцят карети, якась дрібничка чи фрагмент, і своєю яскравістю затьмарювали навколишні речі з його реального існування, перешкоджали йому помічати їх. Він подумки розмовляв із нею, кажучи їй усе те, що мав намір сказати в реальності, в їхніх наступних розмовах. Він намагався передбачити сцени, події, зміни ситуацій, весь процес розвитку їхнього кохання, згідно зі своїми бажаннями. Як вона віддасться йому першого разу? Як підійматиметься сходами палацу Дзуккарі, щоб увійти до його апартаментів? Ця думка не давала йому спокою. Вона, звичайно ж, туди увійде. Вулиця Сістіна, вулиця Грегоріана, п’яцца Трінітá-деї-Монті будуть у ті години майже безлюдними. У палаці живуть лише чужоземці. Тому вона може наважитися навідати його, нічого не боячись. Але як її туди заманити? Його нетерпіння було таким, що він хотів би сказати: «Вона прийде завтра!»

«Вона вільна, – міркував він. – Вона не має чоловіка, який би стежив за нею. Ніхто не може вимагати від неї звіту за її відсутність, навіть тривалу, навіть незвичайну. Вона завжди є господинею кожного свого вчинку». У його уяві несподівано виникали цілі дні, цілі ночі, наповнені пристрастю. Він озирався навколо у своїй холодній, глибокій, таємничій кімнаті; і її глибока й витончена розкіш, наповнена мистецтвом, подобалася йому, він не сумнівався в тому, що вона сподобається і їй. Це повітря чекало її подиху; ці килими чекали, коли їх почнуть топтати її ніжки; ці подушки сподівалися, що скоро на них з’явиться відбиток її тіла.

«Їй сподобається мій дім, – думав він. – Сподобаються ті самі речі, які подобаються й мені». Ця думка тішила його неймовірно, і йому здавалося, що вже інша душа, наповнена відчуттям близької насолоди, тріпотіла під високими стелями.

Він звелів служникові приготувати чай. І примостився біля каміна, щоб ліпше навтішатися вигадками своєї надії. Дістав із футляра невеличкий череп, прикрашений дорогоцінним камінням, і став уважно його роздивлятися. У світлі вогню з каміна діамантові зуби блищали на тлі жовтавої слонової кістки, а два рубіни яскраво освітлювали темряву очниць. Під відполірованим черепом мініатюрний механізм безперервно відмірював час. «RUIT HORA». Якому майстрові спало на думку виготовити для своєї Іпполіти подарунок, використавши цю витончену фантазію смерті у столітті, коли фахівці з емалі прикрашали ніжними пасторальними ідиліями годинники, призначені показувати чичісбеям години побачень у парках, які малював Ватто? Мініатюрна скульптура свідчила про руку досвідчену, сильну, яка добре володіла своїм власним стилем: вона була гідною такого проникливого художника п’ятнадцятого сторіччя, як Вероккйо.

«Рекомендую вам узяти цього годинника». Андреа слабко усміхнувся, пригадавши слова Елени, промовлені в такий дивний спосіб після холодної мовчанки. «Безперечно, кажучи мені цю фразу, вона думала про кохання. Вона думала про наші майбутні побачення. Але чому вона потім знову стала непроникною? Чому знову стала не помічати його? Що з нею сталося?» Андреа розгублено шукав відповіді на свої запитання. Але тепле повітря, м’яке крісло, слабке світло, миготіння вогню, пахощі чаю – усі ці приємні відчуття переносили його дух до приємних помилок. Він блукав без жодної мети, наче у фантастичному лабіринті. Іноді його думки набували здатності опію – вони п’янили його.

– Я наважуся нагадати синьйорові графу, що на сьому годину його чекають у будинку Доріа, – сказав тихим голосом служник, який мав також за обов’язок нагадувати йому про різні речі.

Він пішов одягатися до восьмикутної кімнати, яка насправді була найелегантнішою й найзручнішою роздягальнею, яку бажав би мати молодий сучасний синьйор. Одягаючись, він мав вдосталь часу, щоб подбати про свою особу. На великому римському саркофазі, зі смаком перетвореному на туалетний стіл, були розкладені в досконалому порядку батистові хусточки, рукавички для балу, портфелі, коробки для сигарет, флакони з есенціями і п’ять чи шість свіжих гарденій у вазах із синьої порцеляни. Він вибрав хусточку з білими цифрами й бризнув на неї дві чи три краплі парфумів; не взяв жодної гарденії, бо їх буде досить на столах у будинку Доріа; наповнив російськими сигаретами портсигар із кованого золота, надзвичайно тонкий, прикрашений сапфіром на виступі пружини й трохи вигнутий, щоб добре прилягати до стегна в кишені штанів. Після чого вийшов до своєї карети.

У домі Доріа, між однією розмовою та іншою, герцогиня Анджельєрі, коли заговорили про недавнє народження дитини в Міано, сказала:

– Схоже, Лаура Міано та Муті розбили глека.

– Мабуть, через Джорджо? – припустила сміючись інша дама.

– Так кажуть. Ця історія почалася в Люцерні, ще влітку…

– Але Лаура не була в Люцерні.

– Авжеж, не була. Але там був її