Володимир Лис - І прибуде суддя

Я відійшов від вікна, бо далі міг завважити хіба що метання силуетів, так, наче там взялися грати у схованки. І тут же, підставивши лице пронизливому вітру, що вирвався з-за рогу будинку, засумнівався: Ґлорію відіслали чи вона боялася зустрічатися зі мною?

А якщо боялася, то чому? Адже вона мене захистила, порятувала. Але, знаючи час мого повернення, вона й інше знала: я чув її квиління. Чому вона плакала, а точніше — за чим це був плач, ось що мене зараз цікавить, збагнув я. Однак я не знав, де живе її тітка. Можна було хіба що навідатися до побуткомбінату, що я й зробив.

Довкола продовгуватої двоповерхової споруди стояли такі самі одноповерхові будинки, як і по всьому містечку. Я пройшовся однією вулицею, другою, вдивляючись у вікна. У більшості будинків ще світилося. Але жодної постаті, хоча б схожої на Ґлорію, не побачив. Мій похід не має сенсу, подумав я, опинившись у кінці другої вулиці. Довкола мене лежали порожні вулиці, наче ніхто на них не жив. «На що я сподівався, — подумав я далі, — і що зі мною діється?» Глуха тиша була мені відповіддю.

Впившись по вінця цією дратівливою тишею, я вирушив туди, куди й мав піти.

Місто наче бігло за мною і не могло наздогнати, ось про що я подумав дорогою до крамниці господарчих товарів. Це враження то полишало, то посилювалось. Тоді я спинявся, наче останній боягуз, озирався. Жодних кроків, жодної тіні… Стих навіть вітер, що шматував містечко цілий день. Тричі, а може, й чотири рази я ставав стовпом: слухав тишу, а наслухавшись, погамувавши лють невідомо на кого, прямував далі. Думка про те, щоб повернути назад, як не дивно, з’являлася саме тоді, коли я йшов.

Діставшись нарешті до крамниці, затемненої, як і все довкола, я потупцяв біля неї, позаглядав у вікна. І, звичайно, нікого не побачив. Сів на сходинки. Зник чомусь страх, що супроводжував усю дорогу. «Мені поки що нічого боятися», — подумав і пошкодував, що не палю. У ці розтягнені хвилини цигарка допомогла б, адже чекати мені добрих дві-три години. А може, й більше, а може, й усю ніч, якщо я помилився і ніхто не прийде.

Проте я помилився зовсім в іншому. В тому, що мені доведеться довго ждати. Тихі-тихі кроки почулися не з боку вулиці, а з-за будинку десь за півгодини після мого приходу. Я вже трохи змерз. Поглянув на небо, випогоджене, вкрите міріадами зір, і лише зітхнув. Переконавшись, що я не помилився, що кроки не причулися, я підвівся, готовий до опору. Невидимець завмер. Я почекав, скільки можна було. Хтось стоїть по обидва боки крамниці, зрозумів я. Цей хтось подвоєний, а може, й потроєний. Мені лишається вибір: або піти геть, або ступити назустріч небезпеці. Я вибрав друге. Принаймні так я наближався хоч до якоїсь розв’язки. За першою стіною не було нікого, тому став обережно просуватися далі.

Удар у потилицю був набагато легший, ніж можна було сподіватися. Швидше то був звичайний штурхан. Я інстинктивно нахилився вперед. Тоді вдарили ногою у мої напівзігнуті ноги. Проте впасти не дали. Мене підхопили, дбайливо, проте невблаганно скрутили руки, відразу накинули на очі шматину, схожу на хустку. Далі грубі дужі руки схопили за підборіддя, губи, стали роздирати їх. Я підкорився і розкрив рота. Майже відразу в нього полилося щось рідке, пахуче, схоже водночас і на вино, і на сироп.

* * *

В голові шумить, все довкола немов рожеве. Справді рожеве, констатую я, бо мої очі, остаточно розплющені, наштовхуються на рожеву стіну, одну, другу, третю, четверту. Ба, й стеля в кімнаті, де я був, теж рожева. Ані вікна, ні дверей, підлога пофарбована рожевою фарбою. Кімната геть порожня, лише під стелею висить одна-єдина лампочка.

Вона доволі яскрава, аж сліпуча, не інакше, стоп’ятдесятка. Де я, як тут опинився? Мене зі зв’язаними очима вели кудись, до якоїсь машини, і посадили, очевидно, на заднє сидіння. Вже дорогою стало шуміти в голові, ноги обважніли, а все тіло обм’якло. І ось ця кімната. Я не зв’язаний, хіба що без куртки, у светрі, якого піддягнув, рушаючи в нічну мандрівку. Оглянувши кімнату, помітив, що стіни обклеєні рожевими шпалерами. Суцільний рожевий колір, без жодної квітки чи орнаменту. Жодного натяку на двері. Але якщо мене сюди вкинули, то двері таки повинні бути. Хвилину чи дві я міг поміркувати, як ліпше діяти в моєму становищі: чекати, доки хтось не відчинить ті двері, чи шукати їх самому? Вибрав друге, бо ждати не люблю ні за яких обставин. Ліпше щось робити, ніж бути в ролі барана, приготованого до зарізу. Можливо, подумав я, намацавши двері, зумію якось скористатися з цього. Принаймні знатиму, з якого боку чекати небезпеки. До того ж, ця яскрава рожевість, підсилена потужною лампочкою, почала дратувати. І я став методично, сантиметр за сантиметром, намагаючись рухатися безшумно, обмацувати стіни.

Після того, як пройшов першу стіну, помітив, що шум у голові зник, щоправда, у шлунку з’явилося легке відчуття голоду. Але це тільки посилило мій азарт. Намагаючись не дратуватися, я з подвоєною наполегливістю обмацував другу стіну. Результат був той самий. Жодного рубчика зовні чи заглибники під шпалерами.

Після другої стіни я дозволив собі невеликий перепочинок, всівшись на підлозі. Вона виявилася, як не дивно, не холодною, та й повітря у кімнаті було швидше літнім, ніж осіннім, до того ж не затхлим, а, навпаки, добре провітреним. Це відкриття додало мені снаги, я подумав, що, може, знайду не тільки двері, а й приховане вікно. Тепер я обмацував десь на рівні грудей. І таки знайшов посередині цієї третьої стіни. Ось він, майже непомітний рубчик, що переходить у відчутну щілинку. Таки двері, переконався я, пройшовшись по ньому пальцями від підлоги мало не до стелі. Подібний рубчик був і з другого боку. Визначивши контури дверей, я став натискати на них, у глибині душі на щось надіючись. Двері, однак, відчинилися так раптово, стрімко, мовби відскочили від моїх рук, що я не втримався на ногах, полетів услід за ними. І тут же вони так само швидко й зачинилися, а я опинився в темному, хоч в око стрель, приміщенні.

Коли мої очі стали звикати до темряви, мені здалося, що я в цій кімнаті не один. Якісь примарні фігури оточували мене зусібіч. Ледве я звівся, як над