Корнелія Функе - Чорнильне серце

чатують Каприкорнові люди й день і ніч зирять на твої вікна чи на вікна твоїх дітей, тоді тобі не до сну. Зазвичай уже днів за два, не пізніше, Каприкорн одержує все, що хоче.

— Тьху! — кинула Елінор. — Мого собаку він чорта пухлого дістав би.

Вогнерукий знов опустив очі на свої нігті й усміхнувся.

— Годі вам усміхатися! — гримнула на нього Елінор. — Збери сякі-такі речі, — звернулася вона до Меґі. — За годину виїжджаємо. Настане час, і твій батько повернеться до тебе. Навіть якщо мені й не до шмиги віддавати Книжку отому… Як він там себе називає?.. Ненавиджу, коли книжки потрапляють до поганих рук.

Вони взяли «комбі» Елінор, хоча Вогнерукий запропонував їхати мікроавтобусом Мо.

— Ще чого, на такій таратайці я зроду не їздила! — відказала Елінор і тицьнула Вогнерукому картонну коробку з харчами. — До того ж Мортимер замкнув дверцята автобуса.

Меґі помітила, що на язиці у Вогнерукого крутиться якась відповідь, але він стримався.

— А якщо доведеться заночувати? — поцікавився, несучи коробку з харчами до машини Елінор.

— Господи, про це не може бути й мови! Я розраховую, що не пізніше ніж завтра вранці ми будемо вже вдома. Ненавиджу, коли мої книжки лишаються без нагляду довше ніж один день.

Вогнерукий звів очі на небо, ніби сподівався знайти там більше здорового глузду, ніж у голові Елінор, і вже зібрався був залізти на заднє сидіння, однак Елінор затримала його.

— Стривайте, ви куди?! Сідайте ліпше за кермо, — сказала вона й тицьнула йому в руку ключі від машини. — Зрештою, краще за вас ніхто не знає, куди їхати.

Проте Вогнерукий повернув їй ключі й сказав:

— Я водити машину не вмію. У такій таратайці навіть сидіти неприємно, не те що керувати нею.

Елінор забрала в нього ключі й, похитавши головою, сіла за кермо сама. Меґі вмостилася на сидінні поруч.

— Дивний ви чоловік! — сказала Елінор. — Але я сподіваюся, що ви таки знаєте, де батько Меґі. А то вам доведеться побоюватись не лише отого Каприкорна.

Коли Елінор завела машину, Меґі опустила бічну шибку й озирнулася на батьків мікроавтобус. Шкода було розлучатися з ним, ще більше шкода, ніж покидати обжитий будинок — цей чи будь-який інший. Хай там яким чужим було те чи те село або місто, цей мікроавтобус завжди зоставався для них із Мо частинкою домівки. А тепер і він уже позаду, і не лишалося нічого звичного, крім одягу в дорожній сумці. Вона прихопила також кілька батькових речей і дві свої книжки.

— Цікавий вибір! — зауважила Елінор, коли Меґі зібралася була покласти книжки до сумки — старомодної сумки темної шкіри з наплічним ременем. — Отже, ти береш «Круглий стіл короля Артура» і «Фродо та його вісім супутників». Непогана компанія! І в одній, і в другій — довгі історії. Саме те, що треба в дорозі. Ти їх уже читала?

Меґі кивнула головою.

— І не раз, — пробурмотіла вона й, перше ніж сховати книжки до сумки, ще раз погладила палітурки.

Дівчинка пригадала той день, коли батько оправляв одну з книжок.

— Та не дивися ти вовком! — сказала Елінор, стривожена виглядом дівчинки. — Ось побачиш, наша поїздка буде куди веселіша, ніж мандри бідолахи гобіта. Веселіша й коротша!

Меґі багато віддала б, щоб бути такою впевненою, як тітка. А книжка, що стала причиною їхньої поїздки, лежала в багажнику, під запасним колесом. Елінор поклала її в пластиковий мішечок.

— Тільки не кажи Вогнерукому, де ми її сховали! — попередила вона Меґі. — Я йому й досі не довіряю.

Але Меґі вирішила все ж таки довіритись Вогнерукому. Вона хотіла йому довіряти. Вона мусила йому довіряти. Бо хто ж іще приведе їх до Мо?

Каприкорнове село

Але на останнє запитання Селіґ відповів:

— Мабуть, він полетів до країни по той бік пітьми — туди, де не ступала людська нога й не блукала жодна звірина, де небо мідяне, а земля залізна, де під шапками скам'янілих пластинчастих грибів і в покинутих кротячих норах живуть темні сили.

Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

Коли вони вирушили в дорогу, сонце вже підбилося високо в безхмарне небо. Невдовзі в машині стало так парко, що футболка в Меґі змокріла від поту й прилипла до тіла. Елінор опустила шибку зі свого боку й пустила колом пляшку з водою. Сама вона була у плетеній кофті, застебнутій аж до підборіддя, й Меґі іноді питала себе, чи тітка під тією кофтою ще не розтопилася, — питала іноді, коли не думала про батька чи про Каприкорна.

Вогнерукий німо сидів на задньому сидінні, й можна було навіть забути, що він узагалі в машині. Ґвіна він посадив собі на коліна. Звірятко спало, а Вогнерукий усе гладив його і гладив. Час від часу Меґі повертала голову в бік Вогнерукого. Здебільшого він дивився у вікно — байдуже, так ніби прозирав крізь гори й ліси, будинки й скелясті схили, що пропливали мимо. Здавалося, його погляд був порожній, думки блукали десь далеко-далеко, а одного разу, коли Меґі обернулася, на вкритому рубцями обличчі лежав такий смуток, що дівчинка тієї ж миті відвела очі.

Їй також хотілося, щоб у цій довгій-довгій поїздці на колінах у неї сиділо якесь звірятко. Може, воно б розвіяло похмурі думки, що так уперто лізли їй в голову… Машина підіймалася все вище й вище в гори, і часом складалося враження, немовби оті сірі скелясті схили обабіч хочуть роздушити дорогу. Та ще гірше, ніж у горах, було в темних тунелях. Там чаїлися видива, яких не могло прогнати навіть тепле тільце Ґвіна. Здавалося, вони чигали на дівчинку — то привид Мо десь у холодній темниці, то привид Каприкорна… Меґі не мала сумніву, що то він, хоч обличчя в нього щоразу було інакше.

Згодом вона спробувала читати, але дуже скоро помітила, що нічого з прочитаного не запам’ятовує. Зрештою вона відклала книжку й задивилась, як Вогнерукий, у вікно. Елінор вибирала вужчі дороги, де траплялося менше машин. («А то їхати буде надто нудно», — сказала вона). А Меґі було все одно. Аби тільки швидше приїхати. Вона нетерпляче ковзала поглядом по горах і будинках — чиїхось рідних домівках. Іноді в зустрічних автах мигали чужі обличчя, але вони відразу зникали — як ото картинки в книжці, яку розгорнули й тієї ж миті згорнули. Проїжджаючи через невеличке село, вони побачили, як на узбіччі чоловік наліплював заплаканій дівчинці на розбите коліно пластир. Він утішав її, гладив по