Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Патлатий вмостився на столі; нога його в курному черевику гойднулася, мов маятник, Ігар на мить побачив витерту коричневу підошву. Рука з олив’яним перстеником на мізинці недбало вказала на лаву:

— Сідай, не мнися…

Ігар підійшов і сів — як на розпечену пательню.

— Звати як?

— Ігаром…

Просто навпроти лави уся стіна була обчіпляна клаптиками паперу — білими й пожовклими; на кожному красувався грізний жирний напис: розшукується законом для справедливого покарання… Ігар не раз бачив подібні аркушики на велелюдних перехрестях, де вони прикрашали собою стовпи й стіни.

— Хто ж тебе так розмалював, Ігаре? Крав щось, а хазяїн за руку схопив, так?

«Розшукується законом… Снур Битий, шахрай, таврований, винний у розбишацтві та хулі… Зросту середнього, статури кремезної, тавро на чолі старе, синяве…»

— Гаразд, можеш не признаватися… Волоцюга?

Ігар проковтнув слину, «…для справедливого покарання… Івиліна Вушко, шахрайка, повія, винна в…»

Патлатий посміхнувся:

— Пощастило тобі, Ігаре… Гаразд, очима не бігай… Справа є.

«Розшукується для справедливого покарання шахрай, послушник Ігар, прізвиська не має, вісімнадцять років… Зросту середнього, статури худорлявої, очі сірі, волосся русяве, ніс прямий… Прикмети особливі: таких не виявилося. За оного призначено винагороду — сто повновагих золотих, а якщо хто вкаже на…»

Ігар дуже хотів сподіватися, що на обличчі його, позначеному синцем, не відбилося сум’яття. Красень із тьмяним волоссям, який недбало погойдує ногою на краєчку столу; юрба прохачів у приймальні, стражник при вході… Скільки часу знадобиться охоронцеві, щоб відкласти плетіння та схопити свою піку?

…Сто повновагих золотих! Він зроду не бачив стільки грошей відразу. Хто платить? Рукавичка Правди? Княгиня, чи, може, та, скривджена, в якої корови у трояндах…

Патлатий таємниче посміхався; Ігар відвернувся. Святий Птаху, а мені ж бо потрібна була одним одна срібна монетка, щоби підкупити переписувача й проникнути до архіваріусів…

— Лови!

Ігарова рука сама звично піднялася й перехопила в повітрі важку торбинку, в якій щось дзвякнуло. Патлатий здивовано підняв брови:

— Ого! А я думав, упустиш… Чи ти грошей не губиш, га?

В торбинці легко можна було намацати ребра монет. Якийсь час Ігар тупо брязкав тим багатством, що бозна-як потрапило йому до рук.

— Шахрай ти, — підсумував патлатий, насолоджуючись Ігаровим замішанням. — Спритник… Нині в шинок підеш. Вина замовиш, нажерешся досхочу — тільки ж гляди мені, не напивайся! І почнеш лаяти міського голову — мовляв, податки високі, усяке таке… Закони знову ж таки погані… Народець устрягне й собі лаятиметься, а ти примічай, хто найбільше язиком плеще. Як звуть, якого цеху… Потім до мене прийдеш — я додам. Грошенят іще додам — і шкандибай куди хоч… Второпав?

Ігар не второпав. Він взагалі погано міркував зараз, і зміст промови від нього вислизав, губився у ворушінні тонких губів і погойдуванні ноги з коричневою підошвою; усі сили витрачалися на те, щоб зберегти незворушний вираз обличчя. Він почувався голим, виставленим на загальний огляд зі своїми очима, волоссям і відсутністю особливих прикмет, але головне — о дурень! — ім’ям, ім’ям, якого він так і не зумів придумати…

Нога. Нога патлатого погойдувалася звабливо близько, якщо схопити за неї та рвучко смикнути на себе…

— Ай-яй-яй-яй! — заверещали в приймальні; патлатий поморщився. З грюкотом розчахнулися двері; стражник, який ще не так давно мирно плів при вході, тяг за комір розхристаного хлопчиська років п’ятнадцяти, який відчайдушно впирався. Хлопчисько волав без перестану.

— Пробачення просимо, — стражникові складно було перекричати вереск нещасного. — Приміщення нам…

Патлатий роздратовано вилаявся:

— Скільки разів можна просити…

Стражник перехопив комір хлопчиська зручніше:

— Справа ось термінова… А ви до канцелярії поки що…

Незачинені двері з рипінням гойднулись. Ігар побачив вільний тепер вихід із порожнім стільцем і грізною пікою при стіні. Один повільний, ніби випадковий, маленький крок до дверей…

Переписувач — здається, той, що прогнав Ігара свого часу — заслонив собою вузький отвір дверей; на папері в його руках висихало свіже чорнило:

— Прошу пробачення… Пане мій, — він звертався до патлатого, — підпишіть, зробіть ласку…

Новий вереск хлопчиська, з якого тим часом спустили штани, поглинув кінець його фрази. Стражник незворушно пропустив крізь кулак виловлену в діжці різку; хлопчисько йорзав по лаві голим животом, не зважуючись, втім, утікати. Ігар, який стояв саме під жовтою грамотою, котра обіцяла за його ж голову сто золотих монет, вражено дивився, як патлатий вмочає палець у чорнило — і прикладає його до кутика поданого переписувачем паперу.

«Тому що неписьменний, — примовляв свого часу Отець Навчитель, — подібний до худоби — настільки ж тупоумний…» І над риб’ячим хвостом, який лежав поряд із чорнильницею, кружляли мухи та капали сльози на стару, зачитану абетку…

Цієї миті хлопчисько, до якого добралася нарешті озброєна різкою рука правосуддя, завив так, що здригнулися стіни, й усі присутні мимоволі озирнулися на лаву.

Усі, крім Ігара, бо наступної миті він уже біг щодуху.

Йому здалося, що всі прохачі, зібрані в приймальні, цієї миті зійшли зі своїх місць, щоб стати на його шляху. Рятівний вихід, де поряд із порожнім стільцем стояла біля стіни грізна піка, віддалявся та віддалявся, як віддаляється підсвічена сонцем поверхня води від плавця, який захлинувся й тоне. Чиясь рука схопила його за плече — він рвонувся, ледь не залишив у тій руці клапоть сорочки; переслідувачі виявилися в значно вигіднішому становищі, бо перед ними юрба розступалась, Ігарові ж доводилося протискуватись і розштовхувати її.

І коли він зачув ганебну невдачу, то пожбурив під ноги переслідувачам так і не зароблену торбинку з монетами.

Під важким підбором торбинка тріснула. Мідні кружальця розкотилися, вдаряючись об черевики, які траплялись дорогою; хтось скрикнув, а хтось поквапився нахилитись і підібрати, за його прикладом вчинив багато ще хто, далі— більше, нарешті всі… Забуваючи про здоровий глузд, прохачі дотримувалися давнього, з пелюшок засвоєного правила: грошикам не місце на дорозі.

Першим спіткнувся стражник. Патлатий налетів на нього ззаду; Ігар не бачив цього й не чув. Останнім зусиллям перестрибнув через чиюсь зігнуту спину й вилетів на залиту сонцем вулицю, де кинувся в найближчий наскрізний двір.

* * *

Зів’яла трава готувалася зустріти осінь, а на східному схилі з-під її жовтих заростей лізла нова, молода, пригріта сонечком, яке згубило лік часу. Аальмар кинув на землю свою куртку — свою чудову, шкіряну куртку зі шнурками й пряжками! — і сів, простяг ноги, посадив дівчинку поряд.

— Сумувала?

Вона кивнула, зовсім щиро. Мабуть, уперше по-справжньому раділа з його повернення. Коли він зійшов з коня, то подав їй руку, як жінці, як рівні! Варто було бачити цієї миті обличчя Ліль і хлопчаків…

—