О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

За дві хвилини Гівнс розклав невелике веселе багаття. Він узяв бляшанку і пішов до затону. Не дійшовши п'ятнадцяти кроків до берега, він побачив ліворуч себе коня під жіночим сідлом, який скуб траву. А коло самої води підіймалася з колін Жозефа О'Доннел. Вона щойно напилась і тепер обтрушувала з долонь пісок. За десять ярдів праворуч від неї Гівнс побачив мексиканського лева, напівприхованого гілками саквісти. Його янтарні очі виблискували голодним вогнем; за шість футів від них виднівся кінчик хвоста, витягнутого прямо, як у пойнтера. Звір трохи розгойдувався на задніх лапах, як усі представники котячої породи перед стрибком.

Гівнс зробив, що міг. Його револьвер валявся в траві, до нього було тридцять п'ять ярдів. З голосним криком Гівнс кинувся між левом і принцесою.

Сутичка, як згодом розповідав він, була короткою і дещо безладною. Прибувши на місце атаки, Гівнс побачив у повітрі смугу диму і почув два негучні постріли. Потім сто фунтів мексиканського лева гепнулися йому на голову і важким ударом притисли до землі. Він пам'ятає, як закричав: «Відпусти, це не за правилами!», потім виповз з-під пуми, мов черв'як, із набитим травою та грязюкою ротом і великою ґулею на потилиці в тому місці, яким він ударився об коріння в'яза. Лев лежав нерухомо. Роздосадуваний Гівнс, запідозривши якусь каверзу, насварився на нього кулаком і крикнув: «Зачекай, я ще з тобою…» — і тут опам'ятався.

Жозефа стояла на колишньому місці, спокійно перезаряджаючи тридцятивосьмикаліберний револьвер, оздоблений сріблом. Особлива влучність їй цього разу не знадобилась: голова звіра являла собою набагато легшу мішень, ніж бляшанка з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. На устах дівчини і в темних очах грала зухвала посмішка. Невдалий лицар-рятівник відчув, як фіаско[107] вогнем палить йому серце. Ось де трапилася нагода, про яку він так мріяв, але все відбулося під знаком Момуса, а не Купідона[108]. Сатири в лісі вже, певне, хапалися за боки, заходячись пустотливим беззвучним сміхом. Розігралося щось на кшталт водевіля «Сеньйор Гівнс та його кумедний двобій із чучелом лева».

— Це ви, містере Гівнсе? — мовила Жозефа своїм повільним млосним контральто[109]. — Ви мало не зіпсували мені постріл своїм криком. Чи не забили ви собі голову, коли впали?

— О ні, — спокійно відповів Гівнс. — Це було зовсім не боляче.

Він нахилився, пригнічений соромом, і витягнув з-під звіра свого чудового капелюха. Той був такий зім'ятий і понівечений, немов його спеціально готували для комічної вистави. Потім Гівнс став на коліна і ніжно погладив люту, з відкритою пащею голову мертвого лева.

— Бідолашний старий Біля! — сумно вигукнув він.

— Що таке? — різко запитала Жозефа.

— Ви, звичайно, не знали, міс Жозефо, — сказав Гівнс із виглядом людини, у серці якої великодушність бере гору над горем. — Ви не винні. Я намагався врятувати його, але не встиг попередити вас.

— Кого врятувати?

— Та Білла. Я цілий день шукав його. Адже він два роки був загальним улюбленцем у нас у таборі. Бідолашний старий! Він би і кролика не скривдив. Хлопці просто збожеволіють, коли почують. Але ви ж не знали, що він хотів просто погратися з вами.

Чорні очі Жозефи вперто палили його. Ріплі Гівнс витримав випробування. Він стояв і задумливо скуйовджував свої темно-русяві кучері. В очах була скорбота із домішкою ніжного докору. Приємні риси його обличчя явно виражали сум. Жозефа завагалась.

— Що ж тут робив ваш улюбленець? — спитала вона, удаючись до останнього доводу. — Біля переправи Білого коня немає жодного табору.

— Цей розбишака ще вчора утік із табору, — не затинаючись, відповів Гівнс. — Можна тільки дивуватись, як його до смерті не налякали койоти. Розумієте, минулого тижня Джим Уебстер, наш конюх, привіз до табору маленьке цуценя тер'єра. Це щеня справді отруїло Біллу життя: воно ганяло його по всьому табору, годинами жувало його задні лапи. Щоночі, коли лягали спати, Білл забирався під ковдру до когось із хлопців і спав там, ховаючись від щеняти. Мабуть, його довели до відчаю, інакше б він не втік. Він завжди боявся віддалятися від табору.

Жозефа подивилася на труп лютого звіра. Гівнс ласкаво поплескав його по страшній лапі, одного удару якої було досить, щоб убити однорічне теля. По оливковому обличчю дівчини розлився яскравий рум'янець. Чи було то ознакою сорому, який відчуває справжній мисливець, убивши негідну дичину? Погляд її лагіднішав, опущені вії змахнули з очей веселу насмішку.

— Мені дуже шкода, — сказала вона, — але він був такий великий і стрибнув так високо, що…

— Бідолаха Білл зголоднів, — перебив її Гівнс, кваплячись заступитися за небіжчика. — Ми в таборі завжди примушували його стрибати, коли годували. Щоб одержати шматок м'яса, він лягав і качався по землі. Побачивши вас, він подумав, що ви йому дасте поїсти.

Раптом очі Жозефи широко розплющились.

— Адже я могла застрелити вас! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто між нами. Ви ризикували життям, аби врятувати свого улюбленця! Це чудово, містере Гівнсе. Мені подобаються люди, які люблять тварин.

Так, тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт із руїн ганебної розв'язки народжувався герой. Вираз обличчя Гівнса забезпечив би йому високе становище у «Товаристві захисту тварин».

— Я їх завжди любив, — сказав він, — коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів.

— Ненавиджу алігаторів! — швидко заперечила Жозефа. — Плазуни, брудні тварюки!

— Хіба я сказав «алігаторів»? — спитав Гівнс. — Звичайно, я мав на увазі антилоп.

Совість Жозефи примусила її піти ще далі. Вона з покаянним виглядом простягнула руку. В очах її блищали непролиті сльозинки.

— Будь ласка, пробачте мені, містере Гівнсе. Адже я жінка і спочатку, звісно, злякалась. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви уявити собі не можете, як мені соромно. Я нізащо не зробила б цього, якби знала.

Гівнс узяв простягнуту руку. Він тримав її доти, доки його великодушність не перемогла скорботу за втраченим Біллом. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.

— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Жозефо. Білл своїм виглядом міг налякати будь-яку дівчину. Я вже якось поясню всім хлопцям.

— Правда? І ви не будете мене ненавидіти? — Жозефа довірливо присунулася ближче до нього. Очі її дивилися ласкаво, дуже ласкаво, і в них було чарівне благання. — Я зненавиділа б кожного, хто вбив би моє кошеня. І як сміливо і благородно з вашого боку, що ви намагалися врятувати його, ризикуючи життям! Мало хто міг би так вчинити!

Перемога, вирвана з поразки! Водевіль[110], що перетворився на драму!