О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Спустилися сутінки. Звичайно, не можна було допустити, щоб міс Жозефа їхала до садиби сама. Гівнс знову осідлав свого коня, незважаючи на його докірливі погляди, і поїхав з нею. Вони скакали поряд по м'якій траві — принцеса і чоловік, який любив тварин. Запахи прерії — запахи родючої землі і чудових квітів — оповивали їх солодкими хвилями. Вдалині на пагорбі задзявкали койоти. Боятися нічого! Та все ж таки…

Жозефа під'їхала ближче. Маленька ручка немов щось шукала. Гівнс накрив її своєю. Коні йшли нога в ногу. Руки поволі стулились, і володарка однієї з них заговорила:

— Я ніколи раніше не лякалась, — сказала Жозефа, — але ви подумайте, як жахливо було б зустрітись із справжнім диким левом! Бідолашний Білл! Я дуже рада, що ви поїхали зі мною!..

О'Доннел сидів на галереї.

— Привіт, Ріпе! — гаркнув він. — Це ти?

— Він проводжав мене, — сказала Жозефа. — Я збилася з дороги і запізнилась.

— Вельми зобов'язаний, — виголосив король худоби. — Заночуй, Ріпе, а в табір поїдеш завтра.

Але Гівнс не схотів залишатись. Він вирішив їхати далі, до табору. Удосвіта треба було відправити стадо биків. Він попрощався і поскакав.

За годину, коли згасли вогні, Жозефа в нічній сорочці підійшла до своїх дверей і крикнула королю через викладений цеглиною коридор:

— Слухай, тату, ти пам'ятаєш цього мексиканського лева, якого прозвали «Карнавухий диявол»? Того, що роздер Гонсалеса, овечого пастуха містера Мартіна, і з півсотні телят на ранчо Салада? Отож, я розправилася з ним сьогодні біля переправи Білого коня. Він стрибнув, а я всадила йому дві кулі з мого тридцятивосьмікалиберного. Я впізнала його по лівому вуху, яке старий Гонсалес знівечив йому своїм мачете[111]. Ти сам не зробив би кращого пострілу, тату.

— Ти у мене молодчина! — прогримів Бен Шептун із темряви королівської опочивальні.

Санаторій на ранчо

Якщо ви стежите за хронікою рингу, ви легко пригадаєте цей випадок. На початку дев'яностих років по той бік прикордонної річки відбулася зустріч чемпіона з претендентом на це звання, яка тривала лише хвилину й декілька секунд.

Настільки короткий бій — надзвичайна рідкість і неприховане шахрайство, оскільки воно обманює очікування шанувальників справжнього спорту. Репортери спромоглися вичавити з сутички все що можна, але якщо відкинути те, що вони понавигадували, бій був до сліз жалюгідним. Чемпіон просто взяв і гупнув своєю жертвою об підлогу, повернувся до неї спиною і, пробурчавши: «Я знаю, що цей труп більше не підніметься» — простягнув секундантові довгу, як щогла, руку, щоб той зняв із неї рукавицю.

Цим і пояснюється та обставина, що наступного ранку, тільки-но почало світати, повний пасажирський комплект до неможливості обурених джентльменів у модних жилетах і картатих краватках висипав із вагона на вокзалі в Сан-Антоніо. Цим самим частково пояснюється і те невтішне становище, у якому опинився «Цвіркун» Мак-Гайр, коли він вискочив із вагона на платформу з сухим, гаркітливим кашлем, що розривав його на частини. Цей кашель був не новиною для мешканців Сан-Антоніо. Трапилося й так, що саме в цей час Кертис Рейдлер, скотар із округу Нуесес — хай благословить його Господь! — проходив уздовж платформи в блідих променях ранкової зорі.

Скотар прокинувся із сонцем, оскільки поспішав додому і збирався встигнути на поїзд, який прямував на південь. Зупинившись біля нещасного покровителя спорту, він вимовив співчутливо, характерним для техасця тягучим говором:

— Що, кепсько тобі, бідолахо?

«Цвіркун» Мак-Гайр — колишній боксер категорії пір'їни, жокей, хитрун, спеціаліст у картах і постійний відвідувач барів та спортивних клубів — по-войовничому кинув оком на чоловіка, який обізвав його «бідолахою».

— Мандруй звідси, Телеграфний Стовпе, — прохрипів він. — Я не телефонував.

Новий приступ кашлю почав вивертати його зсередини, і, знесилений, він обіперся на багажний візок. Рейдлер терпляче чекав, поки кашель мине, розглядаючи білі капелюхи, короткі пальта й товсті сигари, якими була всипана платформа.

— Ти, бачу, з півночі, синку? — спитав він, коли кашель трішки стих. — Їздив подивитися на бокс?

— Бокс! — пирхнув Мак-Гайр. — Гра в латку! Стукнув його разок і поклав на підлогу швидше, ніж лікар зводить хворого в могилу. Бокс! — він вдавився, закашлявся й продовжив, не стільки звертаючись до скотаря, скільки бажаючи відвести душу: — Вірний виграш! Ні ж бо, більше мене на цей гачок не піймаєш. На таку приманку, либонь, клюнув би сам Рокфеллер[112]. П'ять проти одного, що цей хлопець із Корка не протримається трьох раундів — ось я на що ставив! Усе вклав, до останнього цента, і вже чув запах стружки в цьому нічному шинку на Тридцять сьомій вулиці, про який я вже зійшовся в ціні з Джимом Ділені. І на тобі… ну, скажіть хоч ви, Телеграфний Стовпе, яким треба бути йолопом, щоб всадити свої останні заощадження в одну зустріч двох бовдурів?

— Що так, то так, — сказав величезний скотар. — Особливо, якщо грошики-то пролетіли. А тобі, синку, краще піти б у готель. Це кепський кашель. Легені?

— Авжеж, трясця взяла б їх! — прозвучала вичерпна відповідь. — Заробив задоволення. Старий пугач сказав, що я протягну ще з півроку, а, може, й рік, якщо зміню алюр і буду тримати себе загнузданим. Та я й сам хотів десь осісти і взятися за розум. Можливо, я тому й вирішив ризикнути на п'ять проти одного. У мене була про запас залізна тисяча доларів. Якби виграв, то кав'ярня Ділені перейшла б до мене. Ну, хто ж міг подумати, що цю колоду повалять у першому раунді?

— Так, не пощастило тобі, — сказав Рейдлер, дивлячись на мініатюрну фігурку Мак-Гайра, прихилену до возика. — А зараз, синку, ходи в готель та відпочинь. Тут є «Менеджер», і «Маверік», і…

І «П'ята авеню», і «Вольдорф-Асторія»… — перекривив йото Мак-Гайр. — Ви що, не чули? Я прогорів. У мене немає нічого, окрім цих двох штанів і однієї монети в десять центів. Може, мені б пішла на користь поїздка до Європи або подорож на власній яхті?… Гей, хлопче, газету!

Він кинув десять центів хлопцеві-газетяреві, схопив «Експрес» і, вмостившись зручніше біля возика, заглибився у новини про своє Ватерлоо[113], роздуте в міру сил вигадливої преси.

Кертис Рейдлер подивився на свого величезного золотого годинника й торкнув Мак-Гайра за плече.

— Ходімо, синку, — сказав він. — Залишилося три хвилини до поїзда.

Сарказм, очевидно, був у Мак-Гайра в жилах.

— Ви що — бачили, як я зірвав банк у залізяку чи виграв парі, після того, як мить тому я сказав вам, що в мене немає жодної копійки? Ідіть своєю дорогою, приятелю.

— Ти поїдеш зі мною на моє