О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— За все життя жодного не спекла, а я ж їх зроду не бачив, — так переконливо говорить дядечко Емслі. — Ну ж бо, Джеде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твою свідомість. Намагайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — я йому, — я не поранений в голову, але я, очевидно, розгубив усі свої природні здібності мислення. Джексон Птах сказав мені, що він навідується до міс Віллели, щоб випитати її про спосіб приготування млинців, і прохав мене допомогти йому дістати список інгредієнтів. Я допоміг, і результат — ось він тобі. Що він зробив, цей червоноокий вівчар, нагодував мене дурманом чи що?

— Відпусти-но мій комір, — просить дядечко Емслі, — і я розповім тобі. Еге, схоже, Джексон Птах тебе добре обкрутив. Наступного дня після катання з Віллелою він знову приїхав і повідомив нам, щоб ми остерігалися тебе, якщо ти раптом заговориш про млинці. Він сказав, що якось у вас у таборі пекли млинці й хтось із хлопців стуконув тебе по макітрі сковорідкою. І після цього, мовляв, варто тобі лише розпалитися чи перехвилюватися, рана починає тебе тривожити і ти стаєш схожим ніби на божевільного й мариш млинцями. Він сказав, що треба лише відволікти твою увагу і заспокоїти тебе, і ти не будеш небезпечним. Отож ми з Віллелою й намагалися це робити, як могли. М-да, — закінчив дядечко Емслі, — таких вівчарів, як той Джексон Птах, не часто зустрінеш.

Розповідаючи свою історія, Джед неквапно, але спритно змішував відповідні порції зі своїх мішечків і пляшечок. Під кінець оповіді він поставив переді мною готовий продукт — двійко рум'яних і пишних млинців на олов'яній мисці. З якогось секретного сховища він дістав ще й шмат чудового масла і пляшку золотавого сиропу.

— І давно це трапилося? — запитав я його.

— Три роки минуло, — відповів Джед. — Вони нині живуть на ранчо Шолудивого Віслюка. Але я ані його, ані її відтоді не бачив. Кажуть, що Джексон Птах прикрашав свою ферму гойдалками й фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я пожурився-пожурився та й досить. Але хлопці досі з мене кепкують.

— А ці млинці ти робив за знаменитим рецептом? — поцікавився я.

— Я ж тобі кажу, що ніякого рецепту не було, — сказав Джед. — Хлопці все кричали про млинці, доки самі й не подуріли, і я вирізав цей рецепт із газети. Смачно?

— Чудово, — відповів я. — Чому ж ти сам не покуштуєш, Джеде?

Почулося зітхання.

— Я? — запитав Джед. — Я й дивитися на них не можу.

Принцеса і пума

Звичайно, не обійшлося без короля і королеви. Король був страшним старим; він носив шестизарядні револьвери та шпори і репетував таким гучним голосом, що гримучі змії прерій квапилися сховатись у свої нори під кактусами. До коронації його звали Бен Шептун. Коли ж він обзавівся п'ятдесятьма тисячами акрів землі і такою кількістю худоби, що сам втратив їй лік, його стали звати О'Доннел, король худоби.

Королева була мексиканка з Ларедо. З неї вийшла гарна, лагідна дружина, і їй навіть удалося навчити Бена настільки стримувати голос у стінах свого будинку, що від його звуку не розбивався посуд. Коли Бен став королем, вона полюбила сидіти на галереї ранчо Еспіноза і плести очеретяні циновки. А коли багатство стало настільки непереборним і пригнобливим, що з Сан-Антоні привезли у фургонах м'які крісла і круглий стіл, вона схилила темноволосу голову і розділила долю Данаї[103].

Щоб уникнути lese majeste[104], вас спочатку відрекомендували королю і королеві. Але вони не відіграють ніякої ролі в цій розповіді, яку можна назвати «Повістю про те, як принцеса не розгубилась і як лев клеїв дурня». Принцесою була королівська дочка Жозефа О'Доннел. Від матері вона успадкувала добре серце і смагляву субтропічну вроду. Від його величності Бена О'Доннела дістала запас мужності, здоровий глузд і здатність керувати людьми. Варто було приїхати здалеку, щоб подивитися на таке поєднання. На всьому скаку Жозефа могла всадити п'ять куль із шести в бляшанку з-під томатів, що крутиться на кінці вірьовки. Вона могла цілими годинами гратися зі своїм білим кошенятком, наряджаючи його у найнедоладніші костюми. Нехтуючи олівцем, вона була здатна підрахувати в думці, скільки зиску принесуть тисяча п'ятсот сорок п'ять дволіток, якщо продати їх по вісім доларів п'ятдесят центів за голову. Ранчо Еспіноза має близько сорока миль завдовжки і тридцяти завширшки — щоправда, переважно орендованої землі. Жозефа обстежувала кожну її милю верхи на своєму коні. Усі ковбої на цьому просторі знали її в обличчя і були її вірними васалами[105]. Ріплі Гівнс, старший однієї з ковбойських партій Еспінози, побачив її якось і одразу ж вирішив поріднитися з королівською родиною. Самовпевненість? О ні. За тих часів на землях Нуесес чоловік був чоловіком. І врешті-решт титул «короля худоби» аж ніяк не означає наявність королівської крові. Часто він означає тільки, що його володар носить корону на знак своїх блискучих здібностей щодо крадіжки худоби.

Одного разу Ріплі Гівнс поїхав верхи на ранчо «Два В'язи», щоб дізнатися про зниклих одноліток. Назад він вирушив пізно, і сонце вже сідало, коли він досяг переправи Білого коня на річці Нуесес. Від переправи до його табору було шістнадцять миль, до садиби ранчо Еспіноза — дванадцять. Гівнс стомився. Він вирішив заночувати біля переправи.

Річка в цьому місці утворила красивий затон. Береги густо поросли великими деревами та чагарником. За п'ятдесят ярдів від затону галявини вкривала кучерява мескітова трава — вечеря для коня і ліжко для вершника. Гівнс прив'язав коня і розклав пітники для просушування. Він сів, притулившись до дерева, і скрутив цигарку. Із чагарників, що оточували річку, раптом почувся лютий, розкотистий рев. Кінь затанцював на прив'язі і запирхав, почувши небезпеку. Гівнс, продовжуючи пихкати цигаркою, не кваплячись підняв із землі свій пояс і про всяк випадок повернув барабан револьвера. Велика щука гучно плеснула в затоні. Маленький бурий кролик обскакав кущ «котячої лапки» і сів, поводячи вусами і глузливо поглядаючи на Гівнса. Кінь знову став скубти траву.

Коли на заході сонця мексиканський лев співає сопрано[106] біля річки, зовсім не зайвими є заходи безпеки. Можливо, його пісня говорить про те, що молоді телята і жирні баранчики трапляються рідко і що він палає плотолюбним бажанням познайомитися з вами.

У траві валялася порожня бляшанка з-під фруктових консервів, кинута тут якимсь подорожанином. Побачивши її, Гівнс скрикнув від задоволення. У кишені його куртки, прив'язаної до сідла,