Донна Тартт - Щиголь

— sí, gracias[15], — сказав він офіціантові, який прийшов долити йому кави в чашку. — Але іноді можна знайти інший вихід, якщо ми приймемо тимчасову ухвалу, а надто в такій ситуації, як твоя.

— Ти розумієш, про що він каже? — Кореянка постукала нігтем по пластмасовій стільниці, щоб привернути мою увагу. — Ніхто не віддасть тебе до притулку, якщо знайдеться хтось, хто захоче пожити з тобою протягом якогось часу. Або навпаки.

— Протягом якогось часу? — повторив я.

З усієї її фрази це були єдині слова, які я зрозумів.

— Може, існує хтось інший, кому ми можемо зателефонувати, з ким тобі було б зручно пожити день або два? Можливо, хтось із твоїх учителів? Або друг вашої родини?

Не знаю чому, але я назвав їм телефонний номер мого давнього приятеля Енді Барбура — перший-ліпший, який спав мені на думку, можливо, тому, що це був перший телефонний номер, крім мого власного, який я завчив напам’ять. Та хоч Енді і я були добрими друзями в початковій школі (разом ходили в кіно, гостювали один в одного з ночівлею, разом займались орієнтуванням у літній школі в Центральному парку), я досі не розумію, чому його ім’я першим злетіло з моїх вуст, бо ми вже не були такими добрими друзями, як раніше. Після початкової школи ми віддалились один від одного й не бачилися по кілька місяців.

— Барбур, із літерою «у», — сказав Енріке, записавши прізвище. — Хто вони тобі, ці люди? Друзі?

— Так, — відповів я. Я знав їх протягом практично всього свого життя. Барбури жили на Парк-авеню. Енді був моїм другом від третього класу. — Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, — сказав я і відразу замовк.

Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».

— А що ти скажеш про його матір?

— Вони подруги з моєю мамою.

(Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)

— Я питаю не про те. Де вона працює?

— Вона займається доброчинністю, — сказав я після розгубленої паузи. — Як-от організація виставки старовини в Арсеналі.

— Отже, вона домогосподарка?

Я кивнув головою, радий, що моя співрозмовниця знайшла таку влучну фразу. Щоправда, хоч вона й відповідала істині, проте кожен, хто знав місіс Барбур, ніколи не став би її так називати.

Енріке ефектно розписався під якимсь текстом.

— Ми над цим поміркуємо. Хоч я не можу пообіцяти щось конкретно, — сказав він, клацнувши авторучкою і засунувши її до кишені. — Ми, звичайно, можемо залишити тебе на кілька годин із тими людьми, якщо вони справді ті, з ким ти хотів би бути.

Він зліз із дивана й вийшов на вулицю. Крізь переднє вікно я бачив, як він ходить туди-сюди по хіднику й розмовляє по телефону, затикаючи одне вухо пальцем. Потім він набрав інший номер для значно коротшої розмови.

Ми ненадовго зупинилися в моєму помешканні — менш ніж на п’ять хвилин, протягом яких я лише встиг схопити свою шкільну сумку й одяг, який на ходу потрапив мені під руку й не був одягом першої необхідності, а потім знову повернулися в їхню машину («Ти добре пристебнувся?»). Я притулився щокою до холодної шибки й дивився на зелені світлофори в безлюдному каньйоні світанкової Парк-авеню.

Енді жив на верхніх Шістдесятих в одному з шикарних старих офіційних будинків, де вестибюль був наче з кінофільму, в якому грав Дік Пауелл, а консьєржі були переважно ірландцями. Вони служили там тривалий час, і тому я впізнав хлопця, який зустрів нас у дверях: Кеннет, нічний черговий. Він був молодший за більшість інших портьє, страшенно блідий і погано поголений, трохи млявий від нічної праці. Хоч він був приязним хлопцем — іноді лагодив футбольний м’яч для нас із Енді й давав нам дружні поради, як захищатися від шкільних хуліганів, — у домі він мав славу пияка, і, коли він вийшов до парадних дверей, щоб прийняти нас і подивився на мене першим із численних поглядів «Хлопче, я тобі співчуваю», які мені судилося одержувати протягом кількох наступних місяців, я відчув, що він пахне кислим пивом і сном.

— Вони вас чекають, — сказав він, звертаючись до соціальних працівників. — Проходьте.

ІІ

Нас зустрів містер Барбур: спочатку визирнув у щілину, а потім відчинив двері.

— Доброго ранку, доброго ранку, — сказав він, відступаючи назад.

Містер Барбур мав дещо незвичний вигляд, було в ньому щось бліде і сріблясте, так ніби лікування на «фермі для дурників» в Коннектикуті (так він це називав) зробило його осяйним; його очі були дивного й мінливого сірого кольору, а волосся він мав чисто біле, тому здавався старшим, аніж був, аж доки ви помічали, що обличчя в нього молоде й рожеве — можна навіть сказати, хлоп’яче. Його рум’яні щоки й довгий старомодний ніс у поєднанні з рано побілілим волоссям надавали йому приємного вигляду молодика з когорти батьків Конституції, одного з молодших членів Континентального конгресу, телепортованого в двадцять перше століття. Здавалося, він досі був у вчорашньому офісному вбранні: пом’ятій сорочці і штанях від дорогого костюма, що мали такий вигляд, ніби він щойно підняв їх із підлоги в спальні.

— Заходьте, — сказав він уривчасто, потираючи кулаком очі. — Привіт, мій любий, — сказав він мені; почуте від нього «мій любий» здивувало мене навіть у моєму дезорієнтованому стані.

Тьопаючи босими ногами, він повів нас через вистелений мармуром передпокій. Далі в багато декорованій вітальні (що вся сяяла набивним ситцем і була обставлена китайськими вазами) панував не ранок, а радше глибока ніч: світилися слабким світлом лампи під шовковими абажурами, з темряви виступали великі темні картини морських битв, опущені штори затуляли сонячне світло. Там біля невеликого рояля та квіткової композиції завбільшки з валізу стояла місіс Барбур у пеньюарі до підлоги й розливала каву у філіжанки на срібній таці.

Коли вона обернулася, щоб привітати нас, я відчув, що соціальні працівники пильно роздивлялися помешкання та її. Місіс Барбур походила зі світської родини з давнім голландським ім’ям і була такою холодною, білявою та монотонною, що іноді здавалося, ніби з неї висмоктано частину крові. Вона була взірцем стриманості: ніщо ніколи не дратувало її й не уривало їй терпець, і, хоч вона не була красунею, її спокій володів магнетичним притяганням краси — здавалося, навколо неї молекули шикувалися, коли вона заходила до кімнати. Схожа