Марина Соколян - Вежі та підземелля

А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...

— Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

— Що він сказав тобі, наостанку?

— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...

— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.

— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.

— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.

— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?

Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...

— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.

— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!

— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.

Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.

— От холера! Все пам'ятає!

— Хтось. Повинен.

— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?

Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.

Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.

Той вражено гмукнув.

— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?

— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.

Вайлак кивнув зацікавлено.

— А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... — голова потягнувся і спритно сів. — То що ти тепер робитимеш?

Анджа зітхнув.

— А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, — звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...

Вайлак замислено пошкріб підборіддя.

— Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там — сам же бачив! — свої забавки... — Вайлак зиркнув на хлопця примружено. — А